дуже приємно трішки там посидіти й подумати, — що б його таке зробити, коли вони вже зустрілися.
І якось, коли вони з Пацем вирішили нічого не робити, Пух навіть склав про це місце віршика, щоб усі знали, для чого воно існує:
— А також мій друг Паць,— додав Пух, згадавши, що це не тільки його, а й Пацеве місце.
І от одного осіннього ранку, коли вітер вночі зірвав із дерев усе листя і намагався зірвати гілки, Пух із Пацем сиділи в Задумливому Місці й думали, що б їм таке зробити.
— Я думаю,— сказав Пух,— що я думаю ось що: непогано б зараз піти на Пухову Галявку провідати Іа, бо, мабуть, його хатку здуло вітром і, мабуть, він дуже зрадіє, коли ми її знову збудуємо.
— А я думаю,— сказав Паць,— що я думаю ось що: непогано було б зараз піти провідати Крістофера Робіна, але ми не застанемо його вдома, тому нема чого йти.
— А ходімо провідаємо всіх-всіх,— сказав Пух,— бо коли ти довго ходиш на вітрі, а тоді раптом зайдеш когось провідати, і він тобі скаже: 'Привіт, Пуше! От доречно ти завітав! Зараз саме час трохи підкріпитися!' — це завжди дуже-дуже приємно!
Паць сказав, що для того, аби провідати всіхвсіх, потрібна серйозна причина — скажімо, така, як розшуки Кузьки чи підготовка Ех-спотикції, і нехай Пух щось придумає, коли він може.
Пух, звичайно, міг.
— Ми підемо тому, що сьогодні четвер,— сказав він,— і ми всіх привітаємо та побажаємо їм Дуже Щасливого Четверга. Пішли, Пацику!
Вони підвелися, але Паць одразу ж сів знову: віяв страшенний вітер. І коли Пух допоміг йому стати на ноги, вони рушили.
По дорозі першою трапилася їм хатка Вінні-Пуха, і, можете собі уявити, що коли вони зайшли до неї, господар — сам ведмедик Вінні-Пух — був удома і запросив їх трохи підкріпитися. Далі вони подалися до Кенги, тримаючись один за одного та перегукуючись: 'Ну, що скажеш?' — 'Що-що?' — 'Я нічого не чую!..'
Отож доки вони дісталися до Кенжиної хатки, обидва так змучилися, що довелося їм затриматися й там, аби ще раз гарненько підкріпитися. Коли друзі вийшли знову надвір, їм здалося, що дуже холодно, і вони щодуху помчали до Кролика.
— Ми прийшли побажати тобі Дуже Щасливого Четверга,— сказав Пух після того, як кілька разів зайшов і вийшов із хатки, щоб остаточно упевнитися, що двері в ній не схудли.
— А що, власне, має трапитися в Четвер? — спитав Кролик, і коли Пух пояснив що, а Кролик, чиє життя складалося з Дуже Важливих Справ, сказав: 'А-а! А я гадав, ви справді прийшли у справі',— Пух із Пацем хвилинку посиділи і за хвилинку... почвалали далі.
Тепер вітер дув їм у спину, і вже не треба було так кричати.
— Кролик — він розумний! — глибокодумно сказав Вінні-Пух.
— Еге,— сказав Паць,— у нього справжній мозок, а не тирса.
Запала довга мовчанка.
— Мабуть, тому,— сказав Пух,— мабуть, тому він ніколи нічого й не розуміє!
Крістофер Робін у цей передобідній час був уже вдома, і він так зрадів друзям, що вони засиділися майже до обіду, а тоді ще майже підобідали (бо це був такий обід, про який можна потім забути) і поспішили на Пухову Галявку, щоб провідати Іа й не запізнитися на Справжній Обід у Сови.
— Привіт, Іа,— радісно привітали вони ослика.
— А! — сказав Іа.— Заблукали?
— Та що ти! Ми просто прийшли тебе провідати,— сказав Паць,— і подивитися, як поживає твоя хатка. Диви, Пуше, вона й досі стоїть!
— Розумію,— сказав Іа-Іа.— Справді дуже дивно: час би вже комусь прийти та розваляти її.
— Ми думали, чи не розваляв її часом вітер,— сказав Вінні-Пух.
— Ага, он воно що! — сказав Іа. — Мабуть, через те ніхто й не став морочитися з нею. А я гадав, що про неї просто забули.
— Ну, нам було дуже приємно побачити тебе, Іа, а тепер ми підемо провідати Сову.
— Чудово. Сова дуже люб'язна. Кілька днів тому вона тут пролітала і навіть мене помітила. Звісно, вона не озвалася до мене ані словом, але, ясна річ, вона мене впізнала. Дуже люб'язно з її боку. Справді. Душа радіє.
Пух із Пацем чемно позадкували від ослика й сказали:
— Іа, бувай здоровий!..
Вони щосили намагалися не квапитись, але перед ними була ще далека дорога, і вони хотіли прийти вчасно.
— На все добре,— сказав Іа-Іа.— Дивись, щоб тебе не занесло вітром, маленький Пацику. Це буде велика втрата. Знайдеться чимало таких, хто зі щирою цікавістю питатиме: 'Куди ж це занесло Пацика?' Ну, бувайте здорові. Дуже вам вдячний за те, що ви випадково тут проходили.
— Бувай здоровий,— востаннє попрощалися Пух із Пацем і рушили до Совиної хатки.
Тепер вітер дув їм в обличчя, і Пацеві вуха лопотіли, мов прапорці, намагаючись кудись полетіти від свого маленького господаря, що з величезними зусиллями пробивався вперед. Йому здавалося, що минуло багато-багато годин, перш ніж він нарешті доніс свої вуха під захисток Дрімучого Пралісу, де вони знову нагострилися і не без тремтіння прислухалися до завивання бурі у верховітті дерев.
— А припустімо, Пуше, що дерево раптом упаде, коли ми будемо саме під ним,— що тоді буде? — спитав Паць.
— Краще припустімо, що воно не впаде,— відповів Пух після глибокого роздуму.
Це припущення заспокоїло Паця, і незабаром друзі вже весело стукали й дзвонили у двері Сови.
— Добридень, Сово,— сказав Пух,— сподіваюся, ми не запізнилися до... Я хочу сказати, як ти ся маєш, Сово?.. Ми з Пацем вирішили провідати тебе. А знаєш чому? Тому що сьогодні Четвер.
— Сідай, Пуше, сідай, Пацю,— люб'язно сказала Сова.— Влаштовуйтесь, як вам зручніше.
Друзі подякували Сові і влаштувалися, якнайзручніше.
— Розумієш, Сово,— сказав Пух,— ми дуже поспішали, щоб вчасно встигнути до... ну, щоб вчасно встигнути побачити тебе до того, як ми знову від тебе підемо.
Сова з гідністю кивнула головою:
— Виправте мене, якщо я помиляюся,— сказала вона,— але я гадаю, що сьогодні страшенно буряний день, чи не так?
— Дуже так,— сказав Паць, гріючи свої вушка біля вогню і мріючи лише про те, як би живим-здоровим повернутися додому.
— Я так і думала,— сказала Сова.— І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?
Замок голосно й погрозливо затріщав.
— Стережися! — закричав Пух.— Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!
— Рятуйте! — заверещав Паць.
Пухів -бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.
Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.
Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ... Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.
......................................
В кутку завовтузилася скатертина.
Потому вона згорнулася в клубок і перекотилася через усю кімнату.
Потому вона підскочила кілька разів і вистромила два вуха.
