Мені... і те, і те. А тобі?
Мабуть, також.
Як вона вгадала! А він би ніколи до такого не додумався: вважав, що не знайти тих слів, щоб описати його переживання. Та вона це зробила – він вражений.
А скажи, тоді, коли ми їхали в машині, ти торкалася струн?
Я... Чому ти питаєш?
Просто я тоді почув... і тепер хотів би дізнатись, чи не здалося мені.
А ти не будеш сердитись?
З якого дива?
Ну, як же... гітара ж потім... з нею ж щось сталося.
Та то я забув перевірити струни після Сопляка. Крутнув, напевно, щось, от і... Дрібниці! Це не серйозно. А ти що? Злякалася?
Трошки... Я лише тільки спробувала... Просто раніше мені так хотілося навчитися... Якось не співпало, хоча я дуже хотіла піти в музичну школу.
„Музична школа... – задумався він. – Хм, а в цьому щось є. От якби в Бюріеді відкрили музичну школу, років десять-п’ятнадцять назад, я першим би туди записався! Тільки першим! А потім би мене першого і вигнали – за поведінку. Бо ж нікому не сподобається, коли його повчатиме якийсь шмаркач тому, чому він присвятив життя... Ну і просто за хуліганство! ”
А як ти думаєш тепер?
Та що вже тепер?.. Я давно вже забула.
Часу в тебе вдосталь – можеш і згадати.
Кому воно потрібне? Хто захоче вчитиме просто так? За репетиторство вже мовчу...
І чому ж ти думаєш, що ніхто не вчитиме тебе безкоштовно?
Скажи, де тут вигода? Невже мені нададуть послугу тільки за гарні оченята, тим паче, якщо цим все й закінчиться? Ти робив би щось, що не приносить тобі користі?
Він хвилинку подумав.
Тоді давай я тебе навчу.
Без плати.
Я не візьму.
Без вимог.
Ти повинна сама до цього прийти.
Без обмеження часу.
Коли захочеш і скільки захочеш.
Гаразд.
Тільки не ний, коли не зможеш поворухнути пальцями.
Не буду.
Гаразд.
Це наче гра: вони говорять просто й таємничо, прямо, але залишається якась недоговореність. Наче прагнуть одного й того ж, проте бояться зізнатись. Інтрига в голосі, іронія в тональності, барвистість в відшліфованих фразах. Йому це подобалось дедалі більше – затягує, як наркотик. Вона не проти тримати в руках гітару – так наче його життя залежить від неї.
Попереду стояв кіоск швидкої їжі.
Хочеш чогось перекусити? – запитав Чорний Ворон і вона ствердно кивнула.
Він став біля віконця.
Один хот-дог, – він повернувся до Христини. – Ти що будеш? – не дочекавшись відповіді він знову підсунувся до віконця. – Ні, давайте нам два хот-доги. – Ти будеш з гірчицею? – Давайте обидва без гірчиці.
Потім вони сіли на лавку.
...Повикидавши непотрібні салфетки, ніхто не поспішав кудись іти. Він уважно сканував поглядом Христину, а вона не насмілювалась глянути в його сторону.
Ти мене боїшся? – відкрито спитав він.
Ні.
,,Бреше,” – подумав.
Підсунься ближче.
Навіщо?
Зараз побачиш.
Вона пересунулась з іншого кінця лавки – тепер між ними було всього три сантиметри.
Торкнись мене.
Він відчув її пальці на своїй руці.
Ти мене не зрозуміла. Торкнися мене там, де б тобі ніколи не прийшло в голову і за що тобі неодмінно стало б соромно.
Її рука перенеслась на його щоку. Вона була така гаряча і така ніжна! Йому навіть стало трохи ніяково, здалося, ніби мурашки пробіглися по його плечах, а потім по хребту опустилися на поясницю і там вже розчинились у невідомості.
Просто поклади руку на мої геніталії.
“Ти жартуєш?”
Вона заперечливо покачала головою.
Не бійся, я тебе не домагатимусь. Роби, як я кажу – нічого страшного не буде.
Вона забрала руку зі щоки. Він дивився на неї упереджено, щоби показати, що він не жартує. Її долоня повисла над його стегнами – вона все ніяк не наважувалась. Дівчина через кожні дві секунди піднімала погляд і дивилася на перевулок: чи не йде бува хто? І з кожними тими двома секундами її рука віддалялась на сантиметр. Їй все ще здавалось, що це був просто жарт. Тоді він вирішив їй допомогли й положив дівочу руку на потрібне місце, придавивши зверху своєю.
Ти хочеш, щоб я говорив з тобою щиро, начистоту, але ти не довіряєш мені, бо не знаєш мене, тому намагаєшся тримати себе в межах дозволеного, а внаслідок цього брешеш мені – я це ненавиджу. Звісно, я міг би розкріпачити тебе душевними розмовами про неважливі речі, після яких ми могли б довіряти одне одному і розповідати про все без табу. Та, погодься, тримаючи мене за яйця, – її зсудомило. ,,Гаразд, – подумав він, – при тобі виражатимусь культурніше.” – е-е... за інтимне місце, процес пришвидшується в кілька разів. Хоча, звісно, ефект був би більш яскравим, якби ти залізла рукою мені в штани. Якщо ти не проти...
Ні, дякую, – різко відмовилась вона.
Як знаєш. Так от, в такій незвичній ситуації ти розумієш, що гірше вже не буде, значить ти перестаєш мене боятися, значить ти довіряєш мені, а я, в свою чергу, можу довіритись тобі.
І щоб я не спитала, завжди відповідатимеш?
Відразу, чесно й відверто.
Міг би й відразу так сказати, без цього.
Тоді було б не цікаво, – він забирає свою руку, а її залишається на місці. Він відкидається на лавці. – Тепер я не просто замкнений у собі хлопець, що живе самою лише музикою і який ділить житлову площу з трішки хворим на голову покидьком, тобто з Сопляком.
А йому я також повинна покласти так руку?
Ні-і... Хоча, він був би в захваті від цього: він ще більший збоченець, ніж я.
Ти не схожий на збоченця.
Це ти зараз так вважаєш, а взагалі тебе може знудити від того, про що я зазвичай думаю. – Він глянув на мить униз, а потім знову спрямував погляд назад на Христину. – Ти тільки сильно не захоплюйся, гаразд?
Вона швидко відсмикнула руку.
Я пожартував. Могла б іще потримати, якщо тобі це сподобалось.
Ні, з мене досить, а то я зміню свою думку щодо твоєї збоченості.
,,Оце вже по-нашому!.”
