голові, а тут вирішив записати... Знаєш, невідомо, що буде завтра. Раптом забуду... чи років через шість захочу знову зіграти цю мелодію й не згадаю. Потім записав усе, що понаскладав до того. Уявляєш, усе позаписував, навіть той примітив, який придумав на другий день, як навчився тримати гітару в руках. Висока стопка вийшла, десь приблизно з півтабуретки. Ніколи б не подумав, що у мене така багата уява. Жодної схожої мелодії... і всього сім нот – дивовижно. Тоді я подумав: а навіщо це? І спалив. Здається, на задньому дворі ще залишилось трішки попелу.
Усе спалив?
Ні. Знайшлося декілька, які я не зміг кинути в одну купу: дорогі вони мені, їх шкода.
Скільки їх?
Як виявилось, 23. Хм!.. З кілька тисяч тільки 23 варті уваги, принаймні моєї. Я пам’ятаю ті, що спалив, а ті 23 просто боюсь забути.
Ти так багато понаскладав.
Я писав мало не кожен день. В голові випливала мелодія, відтворив, запам’ятав, пішов далі, потім ще одна мелодія, а за нею ще і ще... Отак і вийшло. Звісно, бувало, що нічого не придумувалось, тоді я просто жив. Через деякий час наче з ланцюга зірвався: складаю, граю, граю... Хвиля пройшла – і знову затишшя. Дивно якось... І що найголовніше, жодного допінгу – воно виходить саме по собі. Раптом... коли цього найменше чекаєш.
Але тут вийшов Сопляк.
...разыгрались тут... – буркотів він собі під носа, – целую ночь: брынь-брынь-брынь, брынь-брынь... нормальным людям некогда и выспаться... каждый вечер и до самого утра...
Сопляк! – крикнув на нього Чорний Ворон.
Ну хорошо, не до самого утра! Но все же, имейте совесть, людям завтра на работу.
А в самого є совість? – підступно спитав хлопець.
А что я уже сделал? – перелякався Сопляк і додав шепотом: – Подумаешь, съел последний пирожок.
Що?
Я говорю, – ледь не кричачи мовив він, драматично ставлячи паузи мало не після кожного слова, – пойду-ка я, напьюсь, как свинья – может быть тогда смогу уснуть.
Сопляк зняв з вішалки куртку, перекинув її через плече, став на порозі, зробив рух рукою, ніби припідняв невидимий капелюх в знак прощання, при цьому переносячи опору лише на одну ногу і легенько, мов метелик, вистрибнув у двері.
Блазень! – саркастично мовив Чорний Ворон.
І далі продовжував грати, ніби нічого не сталось.
Він спокійно сидів, граючи перебором. Якась філософська думка завітала до його голови і тепер він робить усе можливе, аби втримати її. Лице його при цьому напружується, погляд зосереджується на одній точці. Вона випадково підвела очі і застала його такого. Він же як сновида! Аж закортіло щось спитати в нього:
А ти завжди грав?
Він перевівся на неї, потім на стелю, трохи подумав.
Ну... Якщо мене не підводить пам’ять, народився я без гітари.
Я серйозно.
Хіба я сміюсь?
Вона пішла на прямоту.
В тебе була перерва?
Була.
Довго.
Сім років.
Через що?
Він змовк: не хотілось говорити про це.
Це складно.
Спробуй пояснити.
Не зрозумієш.
Звідки ти знаєш?
Відклав гітару. Опустив очі донизу.
Знаю і все.
Вона не збиралась його змушувати.
Це настільки страшно?
Дуже. Тут замішано багато болю, крові, наркотиків, сліз, шмарклів і... одна смерть. Одна-однісінька, але найгірша з усього. Зазвичай, вона позбавляє проблем, а тут їх примножила, дає волю – одягає залізні кайдани, зануряє в спокій – не дозволяє дихнути... Вона зламала усе, заради чого варто жити, і тепер манить до себе. Опір неможливий.
То ти хочеш померти?
На мить він направив на неї свій погляд і знову втупився в підлогу.
Так... Ненавиджу своє життя.
За що?
За все те хороше, що я від нього отримав. Бо не має сенсу вставати щоранку, вдивлятися в обличчя зустрічних, в чарку, в калюжі, в своє відображення і переконувати себе, що все гаразд, говорити неважливі речі і слухати нісенітниці, глядіти в небо і не бачити нічого – ми все одно помремо. Яка різниця, коли це станеться?
Але ти знову граєш, все добре складається, у тебе ж талант...
Кому я потрібен зі своїм талантом? Можливо, зараз моя музика цікавить багатьох, та років через п’ять цим нікого не здивуєш – і я опинюсь на початку. Згаяний час.
І зараз?
Навіть зараз.
Тоді поясни: чому ти живий?
А навіщо поспішати? Смерть вона така, що сама обирає, коли тобі час іти, а до цього скільки не проси – їй байдуже до тебе. Та й не бере вона мене. Вважає, що я недостатньо помучився. Можна подумати, від цього комусь легше. Тому я чекаю. Чекаю, що вона награється мною, що одного дня захоче покласти в ящик і скине нарешті плиту, під якою я стою.
Сумно.
Зате чесно й відверто.
Хлопець сам собі не вірив: він, утопленик в своїх власних думках, ділиться своїми переживаннями... з дівчиною? І їй не байдуже? І йому подобається з нею говорити? Тягнеться до неї?.. як пацюк до мишоловки.
Бере гітару, збирається піти.
А ти ще обіцяв навчити мене грати на гітарі.
Чорний Ворон спрямував погляд на стелю і зробив таке обличчя, начебто множив у голові трьохзначні числа.
Точно! – нарешті сказав він. – Пригадую... Ну, то давай?
Що давай? – перепитала Христина.
Вчитися.
Сьогодні?
А ти проти?
Та ні. Просто... хіба ти не стомився?
Від чого? Від гри? Ніколи! Тим паче, що гратимеш ти.
Він швидко підставив поруч стілець і попросив ручку й папір. Вона подала йому ручку й вирвала аркуш зі свого записника. Він шість разів накреслив шість ліній, поділив на три частини і розставив крапки у відповідних місцях. Навпроти кожних шість рядків поставив букву з латинського алфавіту. Взяв гітару, підсунув до неї аркуш, називав акорд і показував, як він береться.
