Нікому не можна довіряти, навіть найближчому. Всюди смерть... Як ми живемо, скажи мені?
Как мухи: мелкие, незаметные, жрем всякую падаль, травим других и рады от этого!
Аж поки хтось не приб’є нас скрученою газетою... Хм, а ти часом говориш розумні речі.
Благодарю. Кстати, подай огурчик и налей еще одну.
За твій рахунок.
Тогда не надо.
Скуперда! Не можеш копійчину підкинути для старого хворого чоловіка!
Та подавись ты ими! – Сопляк кинув йому жменю монет.
Ось, це вже інша розмова, – загортає в долоню гроші, наливає другу чарку.
И почему мы стали такими жадными?
Час такий. Якщо в тебе є кілька грошенят – ти живеш, якщо багато – ти добре живеш, якщо таких чисел вже не знаєш – ти володар світу. І начхати хто ти чи що ти. Саме тому ми тут, топимо своє життя в горілці.
Да, только легче от этого не стало.
Легше стає тільки після суїциду, все інше – омана.
Тогда приятного тебе дня, а я пошел.
Так скоро? Може, поседиш іще? Вип’ємо по одній-другій... Заклад пригощає.
Звучит заманчиво, но мне пора.
Як же я тут буду один?
Не беспокойся, мой друг, – сказав Сопляк, кладучи руку йому на плече. – Когда-нибудь к тебе забежит мелкий воришка, попросит у тебя выпить, ты ему откажешь, а он тебя ножичком – шпок! – и ты наконец отдохнешь по-людски. А пока этого не случилось, ты должен работать, даже в полном одиночестве.
Вони попрощались і Сопляк пішов додому пішки.
Відкривши двері, Сопляк побачив сплячого на кухонному столі Чорного Ворона. Пляшок не було – значить, не пив? Невже? Поруч на стільці лежала гітара – тепер все зрозуміло.
Сопляк обійшов стіл кілька разів, розглядаючи Чорного Ворона, ніби вперше його бачив, потім зупинився над ним і почав розштовхувати його.
Эй, мальчик!.. Мальчик, проснись... Мальчик...
Зараз комусь носок в рот засуну! – пробурчав той. – Не називай мене так і йди звідси!
Как хочешь...
Чорний Ворон позіхнув, потягнувся і аж тоді зрозумів хто він, де він і з ким він щойно розмовляв.
И если тебе, кстати, не наплевать, – почувся з коридору голос Сопляка, – то у тебя перед выступлением еще генеральная репетиция, которая, к твоему сведенью, начнется очень и очень скоро.
Ти правий, мені абсолютно на це начхати.
А обложатся тебе не хочется?
Ні, бо я ніколи не лажаю. Хоч я і новачок в цій групі, свою партію я знаю досконало і можу зіграти її навіть із закритими очима. Це я говорю до твого відома.
Тогда пойди и скажи это им.
А от і піду!
Чорний Ворон підвівся, пішов до ванної, вмився. Потім згадав, ніколи цього не робив. „Та ладно! Будемо встановлювати нові закони. Але це ж виходить, що в такому разі я зобов’язаний щодня це робити. Прокинувся – вмився, вмився – прокинувся... Не звучить. Ні, нехай це буде перший і останній раз... Цікаво, вона вже прокинулась? Чи не розбудило її наше з Сопляком перегукування? Хоча, чому це має мене цікавити? Мені абсолютно байдуже.”
Він зібрався сам і зібрав гітару. На вулиці було ще прохолодно, але його це мало турбувало. Він йшов помаленьку, гітара за спиною, руки в кишенях штанів, погляд прямо і водночас кудись в себе. Він йшов пішки, щоб прогулятися й подумати, просто подумати. Йому слід багато чого обдумати, але думається чомусь не про те, що вкрай важливо. Байдуже, що машина Сопляка потребує нової деталі, байдуже, що холодильник зламався і в ньому пропадає вся випивка, байдуже, що він вже давно не ходив на роботу, хоч зарплатню він отримує і так, байдуже, які плани на нього готує доля – начхати! В нього є свій світ, який не обмежується чотирма похмурими стінами та одним вікном – він вартий того, щоб час від часу в ньому зачинятися. Нікому, абсолютно нікому не слід знати, що там знаходиться – це його умова. От як зараз він іде і думає, а про що – це вже нікого не стосується.
Поруч проїжджає машина. Він не звертає на неї ніякої уваги.
Эй, – свиснув до нього Сопляк. – Тебя подвезти?
Давно пора.
Але він не хоче їхати, він хоче прогулятися, щоб подумати, просто подумати...
Над головою відкрите небо. Під ногами шифер. На електропроводах сидять двоє горобчиків із синичкою посередині – чистять пір’ячко. Вітер спить. Гілля дерев завмерло в позі перед бурею. Маленький м’ячик літає в повітрі від рук в руки.
Скільки ми вже так? – питає Христина.
Багато, – відповідає Емона, кидаючи їй м’яча.
І довго ще ми будемо кидатись?
Поки не надоїсть... Тоді надоїло?
Ні. А тобі?
Також ні. Може перервемось?
Навіщо?
Рука вже болить.
Так кидай іншою.
Аналогічно.
Ну, ладно, – Емона ловить м’яча.
У повітря здійнялось безліч голубів – хтось надто голосно хлопнув дверима.
Тобі колись було страшно?
Було, – чесно відповіла Христина.
Коли?
Коли зрозуміла, що в мене не залишилось нікого.
Хмари потихеньку пливли, вдаряючись одна об одну.
Я була ще дитиною, тому не могла зрозуміти, чому мій світ раптом щез. Життя стало безвістю і я не знала, що мені з ним робити. Це одне, коли тобі дев’ятнадцять і ти вже сформувалася як людина й особистість. Зрештою, можна все легко поміняти. Але коли тобі лише вісім, це зовсім інше.
Однин з прогнаних голубів сів на край шиферу й під виглядом насупленого і чимось стурбованого слухав розмову.
Це надто довго розповідати... Не знаю, чи буває гірше.
Буває...
Голуб невдоволено походжав по краю.
Звідки?
Я ж з вулиці: без грошей, без житла, без надії. Що в мене є? Душа? Кому її продати?.. Мені доводилось жити на вокзалах, на смітниках, в підвалах, в каналізації, а то й просто неба. Мене постійно обманювали і я сама обманювала. Лягаючи спати сподівалась, що вже не прокинусь, а коли відкривала очі, відчувала страх. Як знати, що незнайомий дядько не візьме тебе за руку, не відведе за ріг і не почне там роздягати... Потім ще й питають, чому в нас розвинена проституція.
І ти нею займалася?
До компанії голуба приєдналося кілька його друзів.
Доводилось... Розумієш, потрібно ж якось жити... гроші і все таке... Так роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Ти або злодій, або хвойда, або те й друге – вибору немає.
