Знаєш, – вона взяла в нього вино, – коли отак сидіти й дивитися на ту ікону в кутку, то здається, що вона приймає суворі риси. Така гримаса!
Він скоса глянув на те місце, де висіла ікона – дійсно, щось в цьому було. Хоч і не дуже... Потім, глянувши на Емону, він відібрав в неї пляшку.
З тебе досить.
Пішов пити у двір.
,,Мене дратують люди. З кожним днем дедалі більше. Я намагаюся дратувати їх у відповідь, граючись словами, уникаючи відповіді і взагалі поводячи себе так, ніби всі вони – плебеї. Можливо, я здаюся дурним. Та я не дурний. Мене просто все дістало. Що конкретно? Я не можу навести приклади. Все дістало – і на цьому кінець. Хоча це я, мабуть, і сам не знаю, чого хочу. Я заплутався, в голові клубок різносортних думок. Часом мені здається, що світ навмисно дурить мене, кидає зі сторони в сторону, і все задля того, щоб я визнав його велич. Ха! Як йому поклонятись, якщо він принижується задля однієї нікчемної людинки? Мерзенний, дріб’язковий світ. Не розумію, чим я так виділився? Всі розуміють, а я – ні. Або ж боюся розуміти. На перший погляд нічого складного, але ж... щось тут все-таки є.”
Він допиває вміст пляшки й закидає її в зарості кропиви. Лягає на лавку, закурює.
,,Ну от, я закриваю очі і знову це бачу: вогні від фар, мов світлячки, бігають по темній дорозі, один поштовх і щось пішло не так. Ми з’їхали з траси і, здається, перевернулись кілька разів. Я злякався. Не за себе, звісно, себе мені не шкода. Христя... Вона така тендітна, така безпорадна. Я не хотів, щоб вона розбилась. Прихилив, захистив чим тільки міг. Її серце калатало – моє також. Тривожний збуджений подих. Вона обхватила мою шию руками, вона боялася за мене! Її волосся пахне дощем. І цей запах, ЇЇ запах, що виходив з кожної клітини її шкіри, одурманив мене. На мить я забув де знаходжусь, хто я є і як мене звати – це неначе провалитись в темряву. Були тільки я й вона. Мені цього цілком достатньо. Коли все стихло, я не наважився розімкнути руки. Вона тремтіла, гаряче дихала в моє праве вухо. Було якось... млосно? Відчуття, що лоскоче внутрішні органи. Приємно, хоч і незвично. Тоді я не встиг про це подумати, бо майже відразу відключився.”
Емона виходить на ганок.
Як там наш божок? – питає Чорний Ворон.
Уже не кривляється.
Набридло?
Втомився.
Він протягує їй сигарету.
Я прийшла не за цим.
А за чим?
За тим, що і ти – просто подумати.
І над чим же ти думаєш?
Ні над чим конкретно. Я дивлюся в один бік і думаю про одне, дивлюся в інший – про друге. Особливо не зупиняюсь ні на чому.
З тобою так часто?
Ні. Але разом з тим рідко трапляються теми, над якими можна довго пороздумувати. Таке воно життя.
Що ти знаєш про життя? Тобі ще жити й жити.
Тобі, до речі, також.
Я прожив більше за тебе.
Ненабагато.
І все таки більше.
І що це міняє?
Та по суті нічого. Просто я, на відміну від тебе, вже наговорився і більше говорити не хочу.
А жити тобі також не хочеться?
Я вже й не знаю. Якби ти спитала про це раніше, я б однозначно відповів, що ліпше смерть, ніж таке життя. А зараз... я не проти кинутися в річку, але якщо мені трапиться соломинка, я обов’язково за нею ухоплюсь.
І чому ти змінив думку?
Час пливе – міняються смаки й уподобання. Я ніколи не думав, що відмовлюсь від музики, й не вірив, що повернусь у неї. Константа є лише в математиці – в житті її не існує.
Дай я сяду.
Він підвівся.
От я зараз говорю до тебе, але в очі тобі не дивлюсь, ти слухаєш мене і, як я, також не дивишся на мене. А чому? Все тому, що я боюся зайвий раз заглядати у вічі і сам це ненавиджу. Ти поводиш себе так само як і я, підсвідомо намагаючись помститися мені, але часом, коли я бовкну якусь дурницю, повертаєш голову і кілька секунд розглядаєш мій профіль. Потім знову повертаєшся в стан ігнору. Мені, так же як і тобі, інколи важливо зазирнути людям в очі: дізнатися, чи вони брешуть, або ж поглянути на їхню реакцію після моїх слів. Рідко бувало, щоб я говорив і заразом дивився комусь в вічі. Мабуть, лише тоді, коли намагався викрити їх. Вони починали нервувати, а мені було гидко. Тому я так рідко заглядаю в людську душу.
До чого це?
Ні до чого. Це так, щоб не мовчати.
Хіба обов’язково щось говорити?
Не знаю... Так прийнято.
Ногою він перегрібав землю, волочачи її з боку в бік
Ти віриш в Бога? – запитав він раптом під час мовчанки.
Вона глянула на небосхил, де червонілась червона смужка заходу.
Так.
А я ні.
Дарма: він в тебе вірить.
Чому ти так думаєш?
Мені це важливо, завдяки цьому я можу заснути.
Віра заради віри?
Щось на кшталт цього.
Думаєш після цього тебе чекає життя в раю?
Сумніваюсь.
Тоді сенс існування Бога?
Емона зітхнула.
Я не кажу, що він існує, я кажу, що вірю в нього.
Хіба не одне і теж?
Ні.
Доведи.
Тобі, як атеїсту, потрібні факти.
Просто обгрунтуй свою думку.
Обгрунтувати... Тобі подобається Христина?
Це не в тему.
Значить, подобається. А тепер скажи чому?
Не знаю.
Ось так.
,,Обвела мене як хлопчика. Вау...”
Потім він зрозумів, що випив забагато рідини.
Та чорт з вами усіма!..
Хлопець зайшов за хату, розстебнув блискавку на своїх штанах – нарешті зумів розслабитись. Ця мить завжди є найприємнішою з усіх можливих блаженств. Він відчував, як м’язи розслаблюються, думки свіжішають, а сечовий мішок звільняє місце для нових подвигів – чудове відчуття! Зараз він пишається тим, що народився хлопчиком.
