І невже нікого не хвилює те, що ми тут валяємо дурня, поки, так би мовити, простий селянський народ затіває щось проти нас?
Думаю, вони вже затіяли, – підправила її Христина.
Начхати. Факт залишається фактом.
Мені б зараз вудочку... – задумливо промовив Чорний Ворон.
Вудочку? Агов! Ти хоч чуєш, про що ми тут розмовляємо?
А мені байдуже...
Може, ти ще й дозволиш себе вбити?
Чому відразу вбити? – обурилась Христина. – Що ми такого зробили, щоб нас вбивати?
Гаразд, просто замордувати.
Які ж ви, жінки, песимістичні створіння...
А ти чого кайфуєш? – Емона вже починала сердитись на його вольову безвідповідальність.
Я? Ні-і... Просто я не зациклююсь на таких дрібницях.
Дрібницях?! Ти називаєш це дрібницею?! Та нам нема де жити, нема куди піти, нас ненавидять і ми застрягли в цьому проклятому селі!
Заспокойся, істеричко. Розслабся. Народ спить, принаймні, півнароду точно, це саме найтихіше місце, навколо ні душі, качки хлюпаються, жаби квакають – ми маємо, як мінімум, півгодинки на відпочинок.
Дивись, якби це не стало нашими фатальними півгодинками.
Все буде нормально. Правда, Христю?
Мабуть.
Чорний Ворон клацнув пальцями – мовляв, я знав, що ти на моїй стороні. Потім подумав, що це вже колись було, що колись вони лежали біля води й в основному мовчали. Здається, він тоді ще курив... Ах так, це ж було зовсім недавно, буквально два дня назад. Він тоді ще сильно переживав через Сопляка... Щось його помалу починало нудити.
Пізніше до ставка прийшло на водопій стадо корів на чолі з двома пастухами-підлітками. Перш ніж піти на пастовень, вони втомлюють спрагу, бродять по воді, інколи падають в неї, качаються, потім встають і обтрушуються – бризки летять на всі боки. Пастухи ж ходять неподалік, розмахуючи лозинами, корегуючи цим естетичну форму стада. Та інколи вони піддаються спокусі: купаються чи грають в дурня на щиглі чи бажання.
Христина підвела голову.
Ходімо?
Півдня на трасі. Сонце заховалось за хмари, піднявся вітер – прохолодно. Інколи проїжджали машини. Вони не голосували: в них не було грошей. Їх не полишала думка: ,,А раптом?” Машини проходили мимо – ставало ще холодніше. Здається, вони чули грім.
Що ж нам тепер тут під дощем мокнуть? – питала Емона.
А що ти пропонуєш? – поцікавилась Христина.
Ну... Можемо хоча б під якесь дерево сховатись.
Не думаю.
Чому?
Більше шансів того, що туди вдарить блискавка.
Невже?
Фізика... Тобі не зрозуміти.
Хм!.. – Емона оглянулась. – От якби десь тут неподалік була заправка, то...
Угу. Якби-якби.
На горизонті блимнула небесна судина – блискавка. За нею пішов грім. За ним впали дощові краплі. Чорний Ворон, який весь час намагався стримувати себе, не витримав і забурмотів, прикриваючи рукою обличчя:
Сука... Життя споганив. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Побачу – шкіру здеру.
,,І хто тут істеричка?” – подумала Емона.
Ну все, – здалась Христина. – Йдемо до Максимової землянки.
Хлопець запитально глянув на неї.
А якщо знайдуть?
Не сьогодні, точно не сьогодні.
Оселя начебто і не помітила зникнення свого господаря: всі речі були акуратно складені і не помітно, що декількох бракує, підлога виметена, односпальне ліжко застелене і навіть павутин не видно по закутках – наче спеціально для них.
Свій мокрий одяг вони повісили сушитись, а в скрині знайшли трохи сухого Максимового одягу, в який змогли переодягтися. В одній величезній кімнаті стояла піч. Вони покидали туди пару стільців, щоб розтопити її. Стало тепло. А ще у Чорного Ворона промокли усі цигарки. Він порозкладав їх на столі: хай і вони просушаться. Запалили лампу – світло стало. І дощ перестав стукати в вікно.
Було три варіанти: спати на ліжку, на печі або на лавці. Все вирішив арм-реслінг. Чорний Ворон переміг Емону, а Емона перемогла Христину. Чорний Ворон не хотів, щоби Христина спала на лавці, тому обмінявся з нею. Але Христина обмінялася з Емоною по відомим лише їй причинам.
Дай сигарету, – просила Емона.
Ти не бачиш, вони мокрі.
Одна вже ні.
Він дозволив.
Вогонь знайдеться?
Чорний Ворон підніс запальничку до сигарети.
Курити на вулицю.
Відкрив вогонь. Вона вийшла на поріг. Запах дощових крапель в повітрі в парі з тютюновим димом – романтика...
Він помітив, що зникло дві сигарети.
Христина готувала собі постіль. Чорний Ворон мовчки дивився на це.
Тобі допомогти?
Ні, не треба.
Йому здалося, що вона не вправляється.
Все ж я...
Він заскочив на припічок, туди ж, де стояла і вона, і взяв всю ініціативу на себе.
То я тепер маю тобі допомогти?
Навіщо? Для мене немає різниці – можна й так.
,,Мені догоджає, а на самого себе наплювати. Цікаво...”
Ось так це і робиться, – самозадоволено говорив Чорний Ворон. – І що ти тільки б без мене робила?
Я й не знаю, – підіграла вона йому.
Ладно, раз я тобі більше не потрібен, то я спущусь.
Почекай. А... Як ти думаєш, ми тут надовго?
Я й не знаю... Мабуть, недовго. Хоча... А що?
Нічого. Просто спитала.
Якщо тобі так кортить знати, – він присів на край, – то, як тільки будуть сприятливі умови, ми підемо звідси.
Куди? – вона сіла поруч з ним.
Куди-небудь... Можемо піти в сторону траси, там, якщо пощастить, зловимо попутку і...
А якщо не вдасться?
Чого зразу ,,не вдасться”? Вір, що вдасться і все вийде.
Відколи це в тобі живе оптимізм?
