Так, щодо цього, – Чорний Ворон не хотів закінчувати розмову. – Справа в тому, що нам абсолютно ніде зупинитись...
Сто-о-о-п! Я дуже добре знаю, до чого тут хилиться... Кажу зразу: ні! Ні, і не просіть!
По-моєму, – втрутилась Христина, – не варто так відразу нам відмовляти. Все-таки мало що...
Я вам от що скажу: якщо я відмовляю, значить є причини. Мені байдуже, будь ви бомжами, де ви збираєтесь заночувати. Я вас в себе не залишу, бо не варто залишатись тут на ніч.
Чому?
Інформація конфіденційна. Попросту кажучи, менше знаєш...
Раз так, то нам дійсно варто піти й пошукати собі що-небудь у місті.
Правильний вибір.
Чесно, він дуже боявся залишатися з нею на самоті. Не тому, що вона навіювала на нього страх, який відчуває дитина, заглядаючи вночі під ліжко. Він уже не знав, як себе із нею поводити, які слова потрібно говорити і чи взагалі це зараз доречно. ,,Ця дівчина колись зведе мене в могилу.”
Проїхали кладовище.
Вже починало вечоріти й гілля, що звисало над прокладеною дорогою, виглядало дедалі моторошніше.
,,Так ось ти як? Ти таки цього хочеш? Гаразд... гаразд... я не буду тобі заважати... Якщо нічого не змінилось, якщо ти не можеш глянути на мене іншими очима (глянь, будь ласка! Тільки глянь), якщо ти нічого в мені не бачиш... мою істерику, моє божевілля й мою задишку, то... Мабуть, ми правильно робимо: потрібно розійтися тихо, без слів й натяку на це. Поки ще не пізно, поки я остаточно не втратив здоровий глузд і вміння мислити. Проживу якось без тебе. Раніше ж жив і нічого. Проживу... Дякую вже за те, що ти в мене була... майже... майже моя... майже належала мені... майже... Може, це й на краще...”
Поворот ліворуч.
,,А що я можу вдіяти? Ти свій вибір зробила...”
Змійка.
,,Я не зможу тебе відпустити! Не зможу, не зможу, не зможу! Я боюся завтрашнього дня, коли ми знову сюди приїдемо і... Я не зможу глянути тобі в очі... та й зараз не можу. Невже тобі ні трохи не шкода часу, проведеного зі мною? Я не зацікавив тебе? Ти не вловлюєш мій настрій? Не передбачаєш мої фрази, хай навіть трохи вульгарні? Ти відчувала мене, ти дихала зі мною в унісон, тобі подобався мій голос, коли я говорив, ти хотіла, аби я зробив це і я зробив, лиш тому, що наші бажання співпали – я це знаю, чудово знаю і ти це знаєш... Якщо для тебе нічого не помінялось, значить все було дарма. Тобі краще піти... Іди... іди... в свій світ... в свої двері... додому... до біса...”
Раптом на дорогу вискочив якийсь звірок. Їжак, чи щось типу того. Чорний Ворон миттю натиснув на гальма й мало не вдарився головою об кермо. Хоч він і хотів...
Саме це і потрібно було йому: зупинитись, просто зупинитись, не йти далі, не робити нічого – лише зупинитись. Якийсь поштовх, щоб вибити з голови увесь дур. Він мало не задавив живе створіння – цього достатньо, аби змусити задуматись. Заплющує очі:
Мабуть...
Христю, давай поговорим? – він розплющив очі. – Точніше, ти краще послухай мене і постарайся не перебивати... Мені є що сказати.
Чорний Ворон не бачив як вона кивнула (він взагалі на неї не дивився), але відчув, що вона згодна. Перед ним далечінь – той безкінечний кінець дороги, який злився у маленьку цяточку, майже непомітну для людського ока. Він передчував, що голос може не послухатися його й видати хвилювання, тому не поспішав. Він потихеньку заспокоював себе, розтягуючи кожну секунду до розмірів години. Христина мовчки сиділа і чекала, не зводячи з нього очей.
Знаєш... – несміливо почав він говорити. – Чи не знаєш... Здогадуєшся, або ж навіть не замислювалась... що я... а ти... і от ми...
Він тяжко зітхнув, на що, як йому здалося, витратилось багато зусиль. Його очі піднялись вгору, глядячи в небо, ніби просячи в нього допомоги чи хоча б додати йому сил та сміливості, щоб пережити цю нелегку хвилину. Та, не дочекавшись цього, вони знову опустилися вниз, ще нижче.
Я рідко довіряю людям. Спостерігаю за ними, але просто не можу, не можу довіритися їм... таким. Я зробив виключення для Сопляка (ти здогадуєшся чому), для Кульгавого (не питай хто це – це моя особиста драма), для ще декого (мені важко називати його ім’я – це вже трагедія), ну і для... інакше не говорив би зараз тут з тобою.
,,Чорт з ним! Буду рвати!”
Одним словом, якщо ти вважаєш те, що відбулося між нами, просто сексом, який нічого не вартий – будь ласка. Як ти, так і я. Твоє право. Хочеш почути мою думку? Я втратив здоровий глузд... через тебе. Як давно? Я божеволів поступово, стадіями, можна вважати, заразившись нашою першою зустріччю... Не скажу, що відразу, та ти вже тоді так вплинула на мене... Тихо й непомітно... Якби ти не повернулась, хворий вилікував би себе сам завдяки проведеній раніше профілактиці під назвою ,,Кладовище моїх мрій”.
,,Якось складно я сказав... Ну нехай!”
Ти не повіриш, але мені було боляче... боляче і зараз. Я сам себе мучив, сам змушував себе страждати. І через що? Що не міг розповісти тобі про це раніше? Було ж стільки підходящих моментів... Та, мабуть, я тоді не зміг би чітко висловитись про свої почуття. Зрештою, я й сам нічого не розумів. Хоч, скоріше за все, боявся розуміти... Тобі казати такі речі буде легше: ти для цього створена. Від мене ж ніхто не чекає. Та й не вмію я говорити на такі теми. Ну, не романтик я! Принаймні я так не вважаю.
,,Ні, не правда, – подумала вона. – Ти ніколи не помічаєш, який же ти все таки романтик!”
Так от, якщо ти потребуєш моєї допомоги, то я завжди до твоїх послуг. Якщо ні і я тобі заважаю, не проганяй мене – я сам піду. Я все розумію... Просто я не такий, який тобі потрібен...
Серце калатало, подих передавлювало, щось вхопило його за горло й давило сильно та повільно. Він це сказав, він зізнався – пропадать так пропадати. Тепер він слабкий, безпомічний – вперше за все життя, яке він вважав нікчемним. І воно в її руках.
Можеш говорити.
Серце знову здригнулося, взялось холодом, а вона все мовчала.
Він боявся повернутись, боявся її лиця. Яким воно буде? Суворим? Розгубленим? Глузливим? Злим? Він тихо сидів і також мочав. По його пальцям пройшов холод і вони затремтіли. Це край, це кордон, через який йому не слід було переступати – прірва. Політ в нього вже був, залишається фатальне приземлення...
Раптом він відчув тепло. Біля скроні. М’які губи цілували його в скроні. Він думав, що марення, а тому намагався не ворушитись, аби не впасти в реальність. Потім гаряча долоня на щоці. Хлопець взяв її руку – вона справжня і цілунки її справжні. Значить, це не сон, не галюцинація, не сліпота – це і є та сама реальність, яку він уникав і якій вірити не хотів. Невже увесь цей час він поклонявся самообману? Вибрав для себе найгірший варіант і зациклився на ньому? І не помітив її погляду, тієї ніжності в голосі, вічних пошуків побути з ним наодинці хоча б кілька хвилин...
Ну чому ти постійно створюєш собі проблеми?
Він знову лежав на хірургічному столі.
Ну що ж? Зараз ми дослідимо печінку.
Ти ж п’єш, правда? Навіщо вона тобі? Все одно пропаде...
Що ви тут робите?! – кричав третій голос. – Геть звідси!!!
Тупіт ніг, хлопання дверей. Дотик рук турботливого хірурга-професіонала.
Ой-йо-йо-й, що ж вони тут натворили... Нічого, зараз ми наведем порядок...
Він відчував, як до нього повертається життя.
І що нам тепер робити?
