Вони пройшли до її кабінету. Христина слідувала за ними, хоч їй здавалося, що її тут ніхто не помічає. Як круто повернувся світ!
Та її не пустили. Ця дівчина захлопнула двері прямісінько у неї перед носом. Вертихвістка... Тьху!
Христина присіла в крісло прямо напроти цих дверей. Побачим, що буде далі.
А кабінет не змінився, – відмітив Чорний Ворон. – То й же стіл, ті ж крісла, колір стін...
Чому ж? Власниця інша.
І власниця та ж, просто на інших правах.
Ти нестерпний.
А ти не знала?
Ці твої розмови...
Це докір?
Комплімент.
Он як? Раніше затуляла мені рота, а тепер просиш поговорити.
Коли це було?
Коли я захотів тебе в комірчині під сходами.
Пам’ятаєш... і не забув.
Ні, забув...
Вони сиділи один проти одного, як двоє давно знайомих. Вона дивилася на нього, шукаючи зміни, які сталися за той час, коли вони не бачились. Він відчував, як її носочок повільно повз вгору по нозі, намірившись зробити йому масаж простати.
Христина сиділа під дверима, як та покірна дика тварина, яку приручили і тепер не знає, що їй робити: бігти в ліс чи сидіти на повідку. Вона втупилася в одну точку і не хотіла нічого думати – ні, ні,ні. Не треба... Над головою цокає годинник. Повільно, протяжно. Тисне згори. В кінці коридору стоїть вікно, а за вікном іде дощ. Вона чує, як краплі вдаряються об скло. Чуються чиїсь кроки. Тупіт наближається. До неї підходить постать, мало не перечіплюючись на рівному місці.
З-здрас-стьє-е, – висилює з себе.
Не встигає Христина щось відповісти, як постять проходить мимо. Вона підіймається по сходах, майже падає, але встигає схопитися за перила, і далі в тому ж настрої продовжує підійматись. Христина стуляє рота.
Тепер вона знову сама.
Чому так довго? Дівчина припадає вухом до дверей – нічого не чутно. Або мовчать, аби тихо говорять. Мабуть не хочуть, аби їх почули. Хм...
Вона сідає в крісло навпроти, розслаблюється, кладе ногу на ногу і просто чекає. Дверна ручка не ворушиться, годинник цокає. ,,Що ти від мене хочеш? – подумки звертається вона до нього. – Я нічого не можу зробити. Так, мене не пустили – ну і нехай! Витримаю. І не дивись отак на мене – все одно я не заплачу.”
...І двері відчиняються. Спершу вийшла вона, гордо тримаючи голову, не помічаючи Христини, наче її тут і не має. За нею відразу вийшов Чорний Ворон. Не дивиться в очі – приховує щось. Підходить... Невже так і не гляне? Та ні, кивнув головою. І це все?
Підіймаються сходами. Вона йшла попереду, ніби навмисно, щоб він дивився на її ноги, та ще й виляючи стегнами по своїй жіночій сутності. Крім неї же, стерви, нема на що більш дивитися!
Вона взяла на себе честь відімкнути двері. Христина збоку спостерігала за її рухами. Ключ не хотів з першого разу повертатись – туга замкова щілина. Чорний Ворон підійшов їй допомогти. Хм, навіщо їй ці жіночі хитрощі, коли вона вже його спокусила? Чи вона просто дражниться перед нею? Грає на почуттях?
Тепер можете залишитися тут на цілу ніч, – сказала дівчина, віддаючи Чорному Ворону ключі. – І дякую за допомогу.
Дрібниці.
Тоді побачимось завтра.
Якщо ти нікуди не втечеш.
Дівчина пішла, залишивши їх удвох перед відчиненою кімнатою.
Вона була досить великою, щоб умістити в себе з десяток людей. Якщо дивитися від дверей, то біля протилежної стіни стояв чималий диван, який дивився на телевізор, який розташувався на невеликому столику. З лівої сторони було вікно – не дуже велике, не дуже маленьке, в загальному, нормальне вікно з напівпрозорими шторами. Від вікна, ближче до центру кімнати, стояв столик, від якого відбивалося світло маленької люстри. Далі був ще маленький коридор, що вів до дверей ванної, а у кімнаті не було так нудно, то на стінах висіли незрозумілі звичайному глядачеві картини.
Квартирка, звісно, не дуже, – промовив він, оглядаючи все навколо. – Могла б щось краще знайти для старого знайомого.
Треба було краще просити, – з прохолодою сказала Христина.
Вона повільною ходою пройшлася по кімнаті й зупинилась перед вікном: Зараз було б непогано сфокусувати свою увагу на чомусь нейтральному.
Ну, це нічого, – Чорний Ворон тихенько обійняв її ззаду. – Тут, – продовжував він пошепки, – є все, що потрібно: тихий затишок, м’яке ліжко та двері на замку. Ніхто нас не турбуватиме, а якщо хто й посміє, то ми зробимо вигляд, що нас немає, і не будемо відкривати, – хлопець хотів поцілувати Христину, та тільки-но він схилився, як вона відвернулась. – Та якщо вже не хочеш, – мовив він далі, не придаючи цьому великого значення, – то нічого, я тебе розумію. По-моєму ми й так занадто поквапились... нам не завадило б і трішки пригальмувати. Правда ж?
Відповіді він не почув: Христина мовчала, понуривши поглядом кудись вдалечінь і, як Чорному Ворону здалося, взагалі не чула його слів.
Христь, щось не так?
Все так.
Тоді чому ти так себе поводиш?
Я? Зі мною все гаразд.
Щось не...
Дай закурити.
Він цього не очікував.
Що?
Я сказала ,,дай закурити”.
Я чув. Навіщо?
Дай.
Ні.
Давай же! – вона підвищила голос.
Не буду!
Не кричи на мене.
Вибач, – він стих.
Його руки розімкнулись і вона змогла піти і сісти на ліжко, залишивши його біля вікна.
Ти на мене сердишся? – спитав він обережно, не обертаючись.
А ти як думаєш?
,,Що ж я такого зробив?”
Може, спробуємо все обговорити?
Пробуй.
Він розвернувся до неї лицем – вона сиділа на краю ліжка, поклавши ногу на ногу, обпираючись ліктем об коліно та схиливши голову на зігнутий кулак. Від того, як вона дивилася на нього, він відчув себе маленьким хлопчиком, якого поставили в куток колінами на гречку за те, що неправильно дихнув в її присутності.
Христю, я не знаю, що мені робити.
