То було не серйозно, – він глянув на Христину. – Загадуй.
Вона, не думаючи, відповіла:
Сторінка 179 третій рядок зверху.
Максим знайшов ту сторінку й зачитав:
,,...Стан шоку – це стан переосмислення себе. Гра в хованки по вакуумному ізоляторі, коли все довкола засмоктує чорна діра. Шизофренія – це дірка в ізоляторі. Стан афекту неможливо пояснити словами. Це і шок, і шизофренія, і некерованість, і розумова дисфункція. Злиття реактивів, що породжує реакцію горіння з виділенням величезної кількості тепла. Іншими словами – вибух. Той самий ВЕЛИКИЙ ВИБУХ, після якого утворився Всесвіт. Спершу пил – суміш водню, гелію й різних домішок. Потім впорядкування, злипання й нарешті утворення води, а звідси й поява живих організмів. З мозком відбувається те саме: шок (накопичення), афект(вибух), шизофренія(пил), психічна розрядка(злипання), перезагрузка(вода) й нарешті просвітлення(вищі живі організми). Проблема в тому, що досягаючи вищої сходинки свого розвитку, Всесвіт знову вибухає і все встановлюється наново. Або ж, у випадку з людиною, від адекватності до божевілля один крок...”
Він закінчує читати й обережно підіймає очі догори.
Що це в біса за книжка? – запитує Чорний Ворон.
Максим закриває книжку й дивиться на обкладинку.
Івролегій Напастенко ,,На полюсах свідомості”.
Значить так: віддаємо гітару, їдемо в Бюріед й починаємо жити заново – ось що потрібно було прочитати. А ти... закинь її подалі.
Чому ж... Непогана книжечка.
Максим знову розгорнув її й почав читати про себе, відкривши довільну сторінку.
Ходімо? – запропонував Чорний Ворон. Потім підійшов і подав Христині руку. – Йдемо звідси.
Куди?
Та хоч би й сусідню кімнату: не хочу більше з ним тут сидіти.
Я не глухий.
Я в курсі.
Максим махнув рукою, мовляв, ідіть уже.
За розмірами та кімната була майже, як попередня: така ж широка і простора. Була й скляна стіна з проходом на вулицю. На стінах висіли полиці з безліччю різних та незрозумілих речей, стіл, диван, що розкладається на ліжко, тумбочки, одне величезне крісло, в якому можуть поміститись двоє, один канделябр на чотири свічки та ще багато чого, що може здатись як цікавим, так і нецікавим. В кімнаті було темно, електрика не проведена – довелось шукати свічки. І от в одній із цих тумбочок Чорний Ворон знайшов пляшку вина. Вона була вже відкоркована, проте майже повна. ,,Чудово,” – думає він. Підходить до стола, що стоїть якраз перед диваном, ставляє пляшку, проходить далі по кімнаті. Розминається з Христиною.
Дай запальничку, – просить вона в нього.
Не зупиняючись він віддає їй свою запальничку і йде далі. Дівчина садовить одну свічку в гніздо канделябра і запалює її. Чорний Ворон підійшов до патефона, який стоїть на журнальному столику біля торшера, що знаходиться в один крок від дивану. Із колекції пластинок ставить першу, що потрапила йому в руки. Кілька секунд стоїть, вслухаючись в музику. ,,Гарно. В покійника був непоганий смак.”
Хочеш мене спокусити? – він почув Христинин голос.
А треба?
Мабуть, так.
Вдаєш неприступну?
Просто я люблю дивитися, як ти залицяєшся.
Звідки ти знаєш? Я ж ніколи до тебе не залицявся. Принаймні, з серйозними намірами.
Це ти так думаєш.
Він підходить ближче.
Ти не задумувалась над тим, як проживав тут Секос свої буденні дні?
Не хочу про це думати.
Дарма.
Він витягає із пляшки затичку.
От уяви: вечоріє, в кімнату повільною ходою заходить морок. Він відчиняє двері, проходить по діагоналі, під ним пронизливо рипить підлога. Підходить до програвача, ставить пластинку – тихо грає музика. Не виключено, що то міг би бути цей самий меланхолічний блюз. Він запалює сірника і загорається свіча, ставить на стіл пляшку вина і наливає, – Чорний Ворон однією рукою розлив вино, один келих подав Христині, – вловлює аромат, – проносить келих перед носом, – дивиться на колір, – розглядає тонкий язик вогника свічки через червону рідину, – робить пробний ковток, – хлопець куштує напій, – і зазначає, що вино вдалося. М-м-м... Божественно... Потім він сідає, – вони опускаються на диван, – якраз навпроти скляних дверей. І довго-довго витріщається на верхівки хрестів, аж поки не опускається ніч – тоді він бачить лише своє нечітке відображення.
Чорний Ворон зробив ще один ковток.
Страшно? – шепнув їй на вушко.
Ні.
Ну, може, хоч трошки?
Вона покрутила головою.
Трішечки-трішечки...
На жаль.
А ти не обманюєш?
Навіщо?
Причин не так вже й мало.
Чому це тебе так хвилює?
Ти тільки подумай: глибока і темна ніч, тиша, нікого навколо – ти сама. Тобі довго не вдається заснути, всі твої думки зациклені на мертвому тілі, яке ми знайшли сьогодні вдень, ти починаєш вимальовувати в своїй голові картини того жахливого вбивства, припускати варіанти, як хижак вбивав жертву, що той відчував, коли стріла пронизала його серце... Потім вітер сколихує дерева і їхні гілки шкребуться об вікно – ти налякана. Ще один сторонній звук і ти вже не втримуєш свій крик... І тут з’являюсь я, обіймаю тебе, втішаю, цілую... Коли ж я спробую піти, ти не відпустиш мене, бо за той час я стану героєм в твоїй очах і тоді ти нікуди від мене не дінешся... Та, видно, це лише... Як ти раніше казала? Мрії?
А якщо я зроблю вигляд, що мені дуже-дуже страшно?
Тільки якщо ти мені цього не говоритимеш.
Свіча колихалася в своєрідному танку, програвач крутив пластинку і плакав над нею, вина ж ставало дедалі менше.
Вони вели розмову не поспішаючи, не підвищуючи тону, майже пошепки. Христина схилила голову на його плече, щоб краще розпізнавати збої в голосі, коли він говорив, а по-справжньому, щоб просто по- банальному бути ближче. Вино застигало на губах – вона потихеньку п’яніла.
Давай потанцюємо...
Він цього не очікував.
Я не вмію.
Я також.
Та ні, я взагалі ніколи в житті не танцював... Тим паче повільні танці.
Не переживай, тут немає нічого складного. Ось давай спершу відсунемо столик.
І що далі?
Тепер в нас є де розвернутись. Клади руки мені на талію.
Ось так?
В тебе тремтять пальці... Ти боїшся?
Я ж ніколи...
Забудь. Це вже не важливо. Зараз я обійму тебе за плечі...
І притулишся тілом.
