Саме так.
Уже непогано.
І будемо просто повільно ходити навколо.
Як це?
Ну, ти ж музикант! Ти тонко відчуваєш музику – рухайся разом з нею, на її хвилі, наче ви з нею одне ціле.
Щось на зразок цього?
І кого ти хотів обманути, що не вмієш танцювати?
Я ж не думав...
А це виявилось приємним: приємно пригортати її до себе, приємно губити себе в її зіницях, приємно лоскотати їй спину і приємно дивитися, як вона від того усміхається. Він тримав в руках щось більше за тіло, більше за біологічну оболонку – це шовк, це ніжний дощовий аромат з винним відтінком, це те, чого він насправді хотів. ,,Ненавиджу себе сентиментальним!..”
Ти врятуєш мене? – ніжно дотягнулась вона до його вуха, тернувшись щокою.
Від чого?
Це чисто теоретично.
В теорії все здається бездоганним.
І все таки?
Звісно.
А як?
А як ти хочеш?
Так, щоб я могла побачити твою силу.
Хм... От якщо, наприклад, ти будеш тонути, я витягну тебе із води і понесу в руках...
В оцих от руках?
Так. А що? Думаєш, не зможу?
М-м-м...
Думаєш, я тебе не вдержу?
Він підняв її на руки і закрутив-закрутив, що вони зачепили торшер, який упав на патефон, а той звалився на підлогу і музика перестала грати. Чорний Ворон звалився на диван, Христина на нього. Обидва голосно зареготали.
Ну й чого ти смієшся? – спитав він у неї і давай її лоскотати. – Чого ти смієшся? Чого? Чого? Кажи, не смійся.
А у самого з лиця не спливала посмішка. У відповідь вона чомусь почала його цілувати – він трохи збентежився й опустив руки. Потім вони ще кілька хвилин після того віддихувались.
Заспокоївшись, дівчина схилила голову на його груди. Він обійняв її.
Розкажи мені що-небудь – попросила вона. – Я так люблю слухати твій голос.
Він зітхнув.
Що ж тобі розповісти? – задумався Чорний Ворон, прикусивши нижню губу і будучи задоволеним приємними лестощами щодо його голосу. Хлопець знав кілька історій, різних курйозів і просто цікавих оповідок, але, коли його просили переказати одну із них, він не міг нічого згадати. Пам'ять підводила його в самих непідходящий момент, від чого він відчував себе ніяково й розгублено.
Значить так, – такими словами він почав мову, врешті-решт відкопавши на глибинах своєї голови щось більш-менш підходяще. – Уяви собі маленького хлопчика років десь п’яти-шести. Або ж і цілих сім… Вже точно не пам’ятаю. Ну, нехай – це не так вже й важливо. Так от… Навіть в такому ранньому віці доля до нього була не дуже люб’язною: зробила сиротою, позбавила даху над головою і змусила жити у компанії інших злиденних дітей. Проте був один плюс – він був дуже симпатичним, настільки симпатичним, що найчерствіша людина не могла спокійно дивитися, як таке миле дитя марно витрачає свої дні на цьому смітнику. Часом капали сльози. Йому ж це було тільки на руку. Варто зробити жалісливий вигляд, як хтось необмінно кине якийсь харч – і вже є чим повечеряти. Аби й надалі мати цей надкушений шматочок черствого хліба, йому довелося полюбити щоранку вмиватися, причісуватись, чистити своє дрантя і взагалі привчитися стежити за собою. Звісно, він створював чіткий контраст з невмиваними лицями, закубленим волоссям та брудними руками вуличних дітей і здавався на їхньому фоні ще більш хорошеньким.
Як його звали? – поцікавилась Христина, вже кілька хвилин як заплющивши очі.
Імені в нього не було. А якщо й було, то ніхто його не знав, навіть він сам. Тим не менш, він цим не переймався, бо вважав непотрібним задумуватись над мізерними дрібницями.
Та все ж, йому так щастило недовго. Злиденні діти незлюбили його за охайність та „популярність” серед перехожих.
Одного разу він гуляв по рейсах. Це було його улюбленим місцем, де ніхто йому не заважав, не прискіпувався до нього, не діставав. Часом він просиджував цілими днями на пагорбі, вдивляючись в проїжджаючих мимо поїздів. Він ніколи не бачив у вагонах людські силуети, а тому його завжди цікавило, хто ж їздить у цих поїздах, хто вони такі, куди їдуть й навіщо. А може, там взагалі нікого немає. Тоді навіщо їздять ці поїзди і оглушують усе довкола своїм торохкалом? Він міг би цілу вічність думати над цим, але все одно б не розгадав. Я веду до того, що того дня він сидів на втоптаній траві і все думав про поїзди й про людей, які, вірогідно, мало б керувати ними. Аж поки його спокій не розтурбував грім грози, яка йшла просто на нього. Він миттю підхопився з місця й швидко побіг до укриття – маленької дряхлої хатинки, що укривала усю вуличну малечу від несприятливої погоди. Хлопчик добіг до дверей, смикнув за них, але вони не відкривалися. Він повторив спробу – глухо. Давай стукати. „Хто там?” – прозвучав голос рішучого злиденного. „Відкрий двері!” – „Навіщо? ”– „Бо насувається гроза, мені холодно і я не хочу промокнути.” – „І на що ти тут чекаєш? ”– „Щоб мені відкрили.” – „Тут немає для тебе місця. Іди звідси! ”– „Не бреши! Ми обидва знаємо, що там вдосталь місця, аби розмістити ще одного!” В цей момент підбігає якийсь хлопець, захищаючись від дощу дірявою парасолькою, стає біля дверей, стукає, просить, щоб його впустили і йому таки відчиняють. Наш герой намагається проскочити за ним, але його нахабно вдаряють ногою по животу і він падає в калюжу. „Отепер точно вже немає.” – кажуть йому. Двері зачиняються.
Ображений, увесь заляпаний багнюкою він іде геть від тієї хатинки. Йому доводилось блукати самотніми вулицями, підставляти голову дрібним крапелькам дощу й бубоніти крізь зуби прокльони. Та ось він побачив перед собою дерево: високе, гіллясте, з широким листям. „Це мій порятунок.” – подумав він й водночас зірвався з місця в сторону „сховища”. Й тут як на зло блискавка вдарила прями по дереву, розламавши його товстенний стовбур навпіл. Хлопчик завмер на місці. Він не знав, що йому далі робити: якщо продовжувати стояти, блискавка може повернутись і вдарити вже його. Але бігти не було куди. Він не міг поворухнутись. Його настільки заціпило, що він був не в силі навіть кліпнути – це був шок для маленької вразливої душі.
Він би й продовжував отак стояти і блискавки йому б точно не уникнути, проте раптом чиїсь руки підхопили його й швидко понесли за собою. Він нічого не розумів і ніяк не міг оговтатись, аж поки не опинився в затишному сарайчику з незнайомими йому людьми. По-моєму, там сиділо двоє: один молодий сидів за столом і розкладав карти, інший (старший) знаходився трішки осторонь, біля розпаленого вогнища. На плечі його сиділа дивна чорна птиця. Приглядівшись, хлопчик впізнав в ній ворону. Чоловік той прислухався до звуків палаючого хмизу, настроюючи в один з ним тон гітару. А той, хто врятував його від блискавки, був наймолодшим серед них (підліток), хоча, як здавалося нашому герою, він був досить таки дорослим. Назвемо його Добра Душа. Чоловіка ж з вороною – просто Кульгавий. Той інший не відіграє такої важливої ролі, тому більше згадувати його не буду. Отже, хлопчик відразу почав розглядати той сарай, який, видно, нікому не був потрібним. Він помітив в кутку гору сіна, що помалу згнивало у напівтемряві і у вічній вологості; в даху була невелика дірка, через яку пробирався дощ й падав прямо у вогнище, від чого воно невдоволено шипіло; декілька пір’їнок, заляпаних кров’ю, лежало осторонь і свідчили про незаконно впійманий обід... Він міг би розглянути все більш детальніше, але Добра Душа завадив йому, несподівано наказавши роздягтись. Це, звісно, насторожило нашого хлопчика й викликало різні думки в його голові. Та все ж він підкорився. Добра Душа забрав дрантя, а натомість приніс сорочку – то була довга сорочка, явно не розміру маленького героя, з довгими рукавами та безкінечним краєм, що, коли він ішов, неодмінно зачіпався за неї й падав на землю. Добра Душа мовчки знову взяв його на руки та посадовив біля вогнища, якраз навпроти Кульгавого. „А що ти робиш?” – поцікавився він, кілька хвилин спостерігаючи, як Кульгавий
