проводить пальцями по струнах, прислухається й щось там підкручує. „Налаштовую гітару.” – „То це називається гітарою?” – „Так, – підтвердив Кульгавий, а тоді ненадовго призадумався. – А ти вперше бачиш гітару?” Хлопчик кивнув головою. „І не знаєш, як на ній грають й як вона звучить?” Він покрутив головою. „Хм... А хотів би дізнатись?” – „Не знаю.” – ,,І нема цікавості?” – ,,Є, от тільки разом з тим щось мене насторожує.” – ,,Що може насторожувати в гітарі?” – ,,Звідки мені знати? Я ж вперше її бачу!”
Кульгавий взяв акорд, стиснув пальцями медіатор і трапилось чудо – струни заговорили. Вони розказували хлопчику давню оповідку про старого, миршавого чоловіка за заході свого життя, про його чисельні дурниці, на які він тратив свій час, та про заздрощі молодим, сильним, але дурним, бо ж вони припускалися тих самих помилок, що і він. А тоді старий нарешті розуміє, як він повинен прожити це життя, проте надто пізно – він бачить перед собою інший світ, недобрий світ з незліченною кількістю загублених душ, які вперше каються за свої гріхи. І він на колінах кається разом з ними, бо так повинно бути. „Ти це чуєш? – запитував Кульгавий, не відволікаючись від гри. – Вона жива, вона дихає, вона відчуває твій настрій й виражає його в своїй манері. Ти відчуваєш в собі музику? В тебе з’явилось це відчуття, ніби твоя душа цілісна, а порожнини миттю заповнились жагучим драйвом, якого тобі так бракувало?” – „Так, я це відчуваю,” – пошепки мовив наш герой, ввійшовши в той стан, коли зникли перегородки й можна було вдихнути в себе аромат безмежної нірвани. – „Ну, що ж? – Кульгавий перестав грати. – Припустимо, ти зрозумів основу. Тепер подивився, чи є в тебе слух.” Він брав кілька акордів, незалежно від того складні вони чи прості, називаючи їх, деякий час зупинявся на одному, а потім переходив до іншого. „Що це?” – „Ля мінор” – „А це?” – „Соль бемоль” – „Або...” – „...фа дієс” – „Тоді який цей акорд?” – „Ре мінор секста”... Потім Кульгавий дав йому пов’язку. Той зав’язав очі і розвернувся до нього спиною. „Скажи, що це тобі нагадує?” Він провів пальцем по струнах. В ту мить хлопчик побачив серед темряви спалах вогню: він мав безліч кольорів, які сплітались між собою, зливались в одне, породжували новий колір, або ж різки відсторонювались одне від одного. „Фа мінор дієс!” – викрикнув він. Коли ж наш герой стяг з очей пов’язку і оглянувся, то побачив на лиці Кульгавого дивний вираз – чи то захоплення, чи то страху. „Хлопче, – нарешті мовив він, – та в тебе ідеальних слух! Навіть більше... І це вже в настільки юному віці! Ти неодмінно станеш музикантом – такий талант не повинен пропасти. Як тебе звуть, хлопчино?” – „В мене немає імені,” – з сумом відповів хлопчик. – „То придумай його собі!” – „Як?” – „Виділи в собі якусь чітку рису і сформуй з неї ім’я.”
Чорний Ворон замовк. Це ще не був кінець історії, але він не бачив потреби продовжувати, бо Христина, поклавши голову на його плече, час від часу зворушливо сопіла – вона однаково не почула б кінця. А йому... йому крутило в животі – його починало нудити. Та до рвоти справа якось не дійшла. Трохи дивно й неприємно.
І він бачив перед собою ворону, з чорним як смола пір’ям, з видовженим сірим дзьобом й блискучими очима, які так і зиркали повсюди, шукаючи дармової їжі. Він боявся її, боявся, що її кровожерливий погляд зупиниться на ньому й вона накинеться на нього малого й беззахисного, боявся її кігтів, якими вона виколупувала б йому очі. Цей страх заволодів ним, його нікчемною душкою, поки що досі чистою, незаплямованою. Він боявся її дужче за смерть.
„Чорний Ворон!” – підскочив він з місця й з радісним дитячим криком проголосив своє ім’я. „Я – Чорний Ворон! починаючи від цієї миті й до кінця вічності!” Він свято вірив, що з таким іменем ворона його не чіпатиме. Більш того, вона поважатиме його, приклонятиметься перед ним, боготворитиме. Таким був його захист проти сил пітьми. „Чорный Ворон? Ха-ха! – саркастично посміявся з нього Сопляк. – Какой же ты Чорный Ворон? Воронысько – вот ты кто!” Оце його „Вороныско” спочатку настільки дратувало його, що він постійно повторював: „Я не Вороныско. Я – Чорний Ворон!” Та згодом він змирився з цим, не звертаючи жодної уваги на викривлення власного імені.
Остання свіча повільно догорала, опускаючи полум’я все нижче й нижче. Чорний Ворон скоса слідкував за нею, але він заснув швидше, ніж вона догоріла, дозволивши темряві пройтися своїми територіями.
Вона прокинулась раптово, не додивившись сновидінь. Вона прокинулась в його обіймах, коли він дихав мирно і спокійно. Він не помітив, як вона встала. Христина чула шорохтіння, але не могла зрозуміти, звідки він доносився. Вона тихо-тихо пройшлася діагоналлю кімнати до дверей, привідчинила їх – Максим спав на розгорнутих книжках. Мабуть, допізна читав і так втомився, що не вистачило сил перейти на диван, розташованого за два кроки від нього. Ні, не звідси: тут тихіше ніж літніми вечорами на безлюдній місцевості – він десь позаду. Вона знову підійшла до Чорного Ворона, та крім заколисуючого завивання вітру з царства кольорових снів не було інших звуків. Тоді її погляд кинувся до скляних дверей – он там.
Христина йшла зарослою стежкою повз нахилені хрести, йшла туди, де з сумом зітхали старі дуби, де починалась непроникна темрява. Там забуті, занедбані могили підглядали за нею з-під важких повік, жадаючи свіжої молодою плоті. Шкода, що їхні руки були зв’язані кістками спочиваючих мерців...
Раптом дівчина зупиняється. Цей шорох, вона знає, шорох босих ніг об килим трави – він зовсім близько. І вона бачить тьмяно-світлу постать. Хто вона, звідки й навіщо тут? Христина тихо підходить ближче – якась жінка, можна навіть сказати юна дівчина ходить по освяченій землі, зриває з зажурених могил квіточки й вплітає їх у вінок. У неї бліда, як сніг, шкіра, такого ж кольору довга до п’ят сукня та чорне, немов смола, волосся по пояс. Квіти в її руках в’яли, схиляли голівки й покірно корилися її волі; на слідах згнивала кожна травинка; повітря, яким вона видихала, не несло у собі тепла. Христина знала, що не залишиться непоміченою, та все ж не могла відвернутись: надто сильною була її цікавість. Та ось вона повертається, повільно, ніби насолоджувалась миттю очікування, і в її очах не видно дна – пуста порожнеча. Христина пізнає в них Смерть. Вона підходить, ступає легко й поважно, а дівчина не може відступити погляд завмер на вінку. Її губи не рухались, але в голові чувся її голос: „Це не тобі. ”
А для кого?
Смерть посміхнулась. Її лукава посмішка лякала Христину – вона знову глянула на вінок, вона бачила, як довгі кістляві пальці вирвали з нього одну квіточку. Смерть взяла її руку (який же то був холод!), залишила в долоні ту квіточку, закрила долоню. Вона пішла, обминувши її, а Христина кілька хвилин стояла непорушно, дивилася на зів’ялий барвінок, якого їй дали, намагалася розгадати цей символізм, губилася в здогадках... А, може, це їй просто сниться? Чи вино вдарило в голову? Не зрозуміло. І що вона взагалі від неї хоче? Вона ж тут не просто так... Смерть не з’являється там, де непотрібно. До кого вона? Христина їй не потрібна...
Що в неї за спиною? Дівчина обертається – Смерть вже в будинку. Для чого вона там? Її напівпрозорі руки тримають вінок, кладуть на голову... Чорного Ворона. А він спить, нічого не бачить, не знає, що скоро помре... Він помре... він помре... помре... Їй недобре, крутиться світ, в очах темніє...
Вона прокидається. Ранок. Сонце. Він тут, поруч – ніхто його в неї не забрав. Тихо дихає – все ще у сні. Христина боязно підіймає очі – вінка немає. Слава Богу! Отже, це їй наснилось, нічого не було: ні хрестів, ні жінки, ні вінка, ні барвінку... Хоча, стривай: а що це в її руці? Вона розкриває долоню – ящірка!
А-а-а!..
Христина підскочила. Від її крику підскочив і Чорний Ворон. Він, сонний, розгублений, нічого не розумів. Жмурячись, хлопець оглядається навколо – крізь заспані очі мало що видно. Струснув головою, протер усе лице – нарешті помічає хвіст ящірки за кріслом. Чорний Ворон схоплює її, викидає у вікно. Христина стояла за п’ять кроків від ліжка, закриваючи обличчя руками. Він її обняв.
Все гаразд, – шепоче він, цілуючи її. – Це всього лише ящірка... невинне створіння... я її викинув... все, її немає... нічого страшного... не переживай... я її викинув...
Що тут таке? – висунув Максим свою заспану фізіономію.
Страшний сон, – відповів Чорний Ворон.
А... ну, зрозуміло. – І зачинились двері.
А Христина уже плакала. Ящірка, ця ящірка – це не зовсім те, але щось. Той барвінок виявився цією клятою ящіркою. Вона плакала, бо не хотіла, щоб він помирав. Він думав, вона плаче через страх, через цього плазуна, який до смерті її налякав. Він не знав, що в дитинстві вона ловила цих створінь задля розваги.
