XV
Він сидів на ганку, дивився вдалечінь. На колінах лежала гітара. Він дивився так пильно, ніби подумки визивав лісового духа показатись, який би гуляв між деревами, заплутуючи сліди, торкався до кори і на тому ж місці вмить виростав мох, діставши флягу, полоскав рота, спльовував – ось тобі й болото, зітхав – і вітер пронісся по галявині. Це був би справжній лісовий дух. В сенсі, що він ніколи б не показав виду, що знає, що ти знаєш про його існування. Хоча не знати він не може.
Потім він підійде до Чорного ворона, вдарить пальцем по його лобі, скаже: ,,Гей, хлопче, проснись! Я несправжній. Це тобі тільки здається.”
Він влаштовує гітару зручніше. Починає грати. Грає нову мелодію – складає на ходу. Якби йому довелося написати до цієї музики слова, то вийшло б щось на зразок цього:
Вийшов Максим. Затримався на мить, послухав (в цей час Чорний Ворон заходив на другий круг) і просто сів біля нього.
Будеш? – Максим простягнув сигарету.
Звідки?
Знайшов у коробці під столом.
Чорний Ворон здвинув плечима, взяв запропоновану ново булим сигарету, чомусь понюхав її і нарешті прикурив.
Взагалі-то я таке не курю, – мовив він після затяжки, – але раз так, то нехай.
Вони мовчки курили.
Не хочу її віддавати.
Кого? – перепитав Максим.
Гітару.
А-а... Так не віддавай.
Не можу.
Чому?
Совість.
І що?
Що-що, – перекривив його Чорний Ворон. – Звучить сильно. А це щось же означає?
Означать то означає, але потрібно ще вірити.
І в що мені вірити? В Бога?
Якщо тобі так хочеться...
А я не хочу.
Ну і все.
Курять далі. Максим кидає цигарку і повертається назад до хати.
Поклич Христю. Скажи, що ми вже їдемо.
Але ж ти не хочеш віддавати гітару.
Це ще нічого не доводить. Клич.
Всередину готелю їх не пустив охоронник. ,,Не положено,” – відмовив він. Вони попросили передати інструмент. Той сказав, що це не входить в його обов’язки, проте взяв чохол з гітарою. Все пройшло сухо – нічого зайвого – розлого, проте конфіденційно. Вони пішли, але зупинились біля машини, бо Чорний Ворон вирішив покурити. Ніхто не оглядався назад.
А позаду них на свіже повітря вийшов не зовсім тверезий продюсер – повненький, середнього зросту чоловік, бородатий і нечесаний.
От так то воно і виходить, – бурмотів п’яний продюсер, тримаючи надпиту пляшку в одній руці, а іншою опираючись об сильне плече охоронця. – Не заплатиш комусь вчасно і все, що так довго склеювалось, враз розбилось... От що йому не сподобалось, ти мені скажи? Я ж випросив окремі номера в готелі, що не спати по двоє чи по троє в одному ліжку, і сучасний автобус з п’ятьма фурами техніки, щоб був комфорт і все своє. Є випивка, є чим закусити... Це ж грошей коштує! Набридло йому таке життя. Тьху на нього! Вчора один концерт відмінили, завтра відміню ще один... Ще ж весь тур коту під хвіст! А кільки грошей пропаде... Я ж нового гітариста за одну годину не знайду: потрібен час, тиждень-два, а може і цілий місяць. Вони ж з неба не падають, чорти б їх... І цей ще... застранець недоумкуватий... підставив, падло накурене. А мені що тепер робити? Га, Арнодію?
Я Агоній.
Серйозно?
Продюсер глянув на наліпку на грудях, де було зазначене його ім’я, і хоча в очах трохи двоїлося, все- таки той виявився Агонієм.
Вау, точно... І як тобі живеться з таким іменем?
Нормально.
Хм, цікаво...
Він відпив з пляшки і глянув униз.
А що це в тебе в руках?
Гітара.
Чия?
Мабуть, ваша.
Моя? Покажи.
Охоронець розстебнув чохол, але в продюсера ще більше розпливалося в очах і він не зміг упізнати інструмент.
Окаянний! – загорланив він.
Охоронець зробив те саме шепотом по рації. Через декілька хвилин вийшов асистент продюсера, якого він найняв, щоб більше байдикувати. То був худорлявий хлопчина, у строгому чорному костюмі з тонкими смужками вздовж та карколомною зачіскою по формі чимось схожою на зірку (це поєднання не дуже підходило одне одному, скоріше за все це був конфлікт раціональності з мрійливістю), прижмурені очі (чимось схожий на Метью Белламі). На носа йому часто сповзали окуляри, тому час від часу доводилось їх поправляти, а ще він завжди носив із собою блокнот, в якому докладно розписано кожен день.
