Що?
Ось.
Окаянний глянув на гітару.
Ну?
Наша?
Наша.
Прекрасно! – зрадів продюсер. – Вберегли таки кілька тисяч... – він ще раз роздивився інструмент, задоволено прицмокнув і раптом звернувся до охоронця: – Звідки вона в тебе?
Принесли.
Хто?
Троє молодих людей.
А вони де її взяли?
А біс його знає!.. Знайшли, напевно. До речі, один із них сказав, що третя струна ослабла і він її підтягнув...
То він гітарист?
Звідки я знаю.
А вигляд у нього був, як у музиканта?
Я до них ніколи не приглядався.
Куди вони пішли?
А он вони стоять, – показав він рукою на машину на узбіччі. – Курять.
Ану давай зміркуй швиденько і приведи їх сюди – похлопав продюсер долонею по широкій спині охоронця. – Давай-давай.
Я не можу покинути пост.
Окаянний!
Я зрозумів, – спокійно відкликнувся той, вже майже не реагуючи на своє ім’я.
Це чудово, що ти зрозумів, головне, щоб зрозумів правильно.
Я все правильно зрозумів, – монотонно промовив Окаянний.
Тоді веди їх в кабінет адміністратора.
Хлопець кивнув і пішов через дорогу. Продюсер впхнув убік охоронця й, знизивши голос, прикривши рот рукою, ніби по секрету, звернувся до нього:
А я піду випхаю бісового адміністратора з його бісового кабінету.
Охоронець скрутив руку в кулак, мовляв, так тримати.
...За вікном тягнулась до горизонту дорога, по якій подекуди проїжджали іномарки. По одну сторону від неї розташовувалось подвір’я готелю, по іншу – парк. Звідси особливо добре видно, як починається алея, оточена туями, які супроводжують її вздовж усього маршруту. Якби це вікно виходило з іншого боку будівлі, то вид цей не був би таким привабливим – звичайна вулиця з багатоетажками. Продюсер сів за стіл, розкинувся в кріслі. З цікавості заглянув в шухляду – там лежали футляр з сигарами. Він взяв одну, роздивився її, понюхав, за тим відкусив край і сплюнув просто на сяючий паркет. ,,Бісовий адміністратор!..” Не встиг він знайти запальничку, як відчинились двері. В кабінет зайшло троє. ,,Так-так-так. І хто же тут у нас? Хлопець з переляканими очима, ще один хлопець, тільки цей уже сміливіший, патлатий зараза, але нічого, головне, що личко симпатичне, ну і нарешті дівчина з непоганою фігурою і... вау, які в нас звабливі ніжки! На жаль, сьогодні я не можу: похмілля й та робота. Я геть знесилений. Давай іншим разом, крихітко.” Останнім увійшов Окаянний. Він швидко пройшов кімнатою, став по праве плече продюсера й подав йому вогник. Продюсер закурив, ще раз обдивився кожного, а тоді запитав, стараючись додати у свій голос якнайбільше грізності:
Хто із вас грає на гітарі?
Дивлячись як, – відповів Чорний Ворон, хрестивши руки на грудях.
Хто добре грає? – спитав асистент.
Христина й Максим глянули на Чорного Ворона. Сам він навіть не ворухнувся.
Прошу зайвих вийти, – ввічливо попросив Окаянний, що аж мурашки пройшлися по спині від такої ввічливості.
Чорний Ворон залишився один. ,,Шкода, що це не дівчина – я б з нею швидко договорився.”
Сідай, – запропонував асистент, вказуючи на крісло навпроти продюсера.
Я постою.
Розмова може бути довгою.
У мене всі розмови короткі.
В нас, в принципі, також.
Що ж так?
Це залежить від обставин.
Їх можна обминути.
Але без них ніяк.
Асистент примружив очі, ніби хотів показати, як він призирає усіх, хто знаходиться в цій кімнаті.
Продюсер солодко випустив кілечко диму зі своїх уст і почав говорити:
В зв’язку з виходом деяких кадрів з нашого колективу по непередбачуваним обставинам ми змушені шукати нових кадрів для подальшої співпраці на музичному ринку, де ми є одними з профілю... профілюяч... профілуюч...
Він ще не зовсім тверезий.
Окаянний зітхнув і мовив просто:
Нам потрібен гітарист.
Продюсер клацнув пальцями.
Ааа... Так би відразу і сказали – він розкрив руки і опустив їх.
Це згода? – перепитав асистент з дещо здивованим виглядом.
А чом би й ні?
Отак просто?
Я вже говорив: в мене розмови короткі.
,,А він мені вже починає подобатись, – подумав продюсер. – Наш типаж!”
Які ваші умови? – спитав Чорний Ворон.
Асистент переглянувся з продюсером.
Відіграти тур... – втрачав Окаянний свою сміливість в словах.
І все?
Поки-що так.
А скільки продовжується тур?
Небагато: тижні два-три. Так?
Так, – підтвердив асистент. – Плюс до цього час на репетиції, на вивчення програми...
Мені вистачить одного дня.
Один? – очі в асистента заокруглились і стали як п’ять копійок.
Можна, звісно, відвести два, якщо вас це менше лякатиме, але не має сенсу розтягувати, коли можна в правитись в короткий строк.
Продюсер поманив рукою свого асистента й той нагнув до нього вухо.
Якщо він такий самовпевнений, то дамо йому зіграти один-два концерти, а там, якщо він не виправдає наші надії, а я впевнений, що не виправдає, в нас буде час підшукати когось іншого, хто б нам ідеально підійшов.
Окаянний кивнув і звернувся до Чорного Ворона:
Є якійсь умови?
Так і дуже багато.
Хлопець сів у запропоноване раніше крісло, склав ноги на стіл й почав говорити, ніби розмірковував вголос:
Значить, записуйте: я гратиму на концертах і, якщо знадобиться, на репетиціях. В усіх інші справи мене не вв’язувати і взагалі не турбувати без нагальної потреби. Далі. Зі мною в тур поїдуть Христя й Максим
