вiд Паччардi, що пляму знайдено й посадку здiйснено успiшно. Загiн вийшов на поверхню планети i розпочав дослiдження. За чотири години радiозв'язок припинивсь, i поновити його не вдалося...
Розповiдає автор
Маленький загiн вийшов iз 'шлюпки' i ступив - уперше за три роки - на твердий грунт. Твердим, до речi, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, вiн угинався пiд ногами, як гума. Мандрiвники напочатку ступали обережно, однак iз часом посмiливiшали.
Це був свiт без кутiв i рiзких лiнiй. Вiддалiк мрiли гiрськi пасма; їхнi вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбiльше вражало те, що й далекi гори, i валуни, розкиданi окiл, i численнi яруги - все вiдзначалося геометричною правильнiстю лiнiй. Окрiм того, в цьому химерному свiтi не було нiчого твердого. Все тiєю чи iншою мiрою пружинило, вгиналось, а вiдтак знову набувало своєї попередньої форми.
- М'який свiт, - зауважив Стафо.
Минуло вже з пiвгодини. Мандрiвники вiдiйшли од 'шлюпки' на добрячу вiдстань. Гострий нiс 'Метелика' бовванiв удалинi, мiж гладеньких коричневих пагорбiв. Досi не було виявлено нiяких ознак життя. I нiчого схожою на рослиннiсть. Нiде нi деревцяти, нi кущика, нi билиночки. Довкола - самi гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрiй.
- Ми повиннi обстежити плато, - сказав Уго. - Спробуєм досягти його кордонiв. Куличенко й Сегедi, ви вернетесь на 'Метелик'. Зберете й дослiдите взiрцi гiрських порiд. А ми зi Стафо пiдем до оранжевої межi. Весь час пiдтримуватимемо радiозв'язок. I навiть якщо... - Паччардi помовчав, - якщо вiд нас не будуть надходити нiякi сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозумiло?
Марiйка хотiла щось вiдповiсти, але прикусила язика пiд суворим поглядом Стафо.
- Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, - попрохала вона якось зовсiм по-домашньому.
Паччардi й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що мiсцевiсть була пересiчена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвiчi менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив пiд ногами, мовби вiдштовхуючи мандрiвникiв. Iшли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.
За пiдрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. 'Не завадило б вiдпочити', - подумав вiн i скоса позирнув на Паччардi. Високий Уго йшов легко, невимушено. 'А вiн же набагато старший вiд мене', засоромився Стафо. Подеколи Паччардi зупинявсь, пильно звiряв маршрут iз фото-картою, зробленою ще в повiтрi з борту шлюпки, i знову крокував уперед.
Стафо почав накульгувати - давався взнаки давнiй перелом ноги. Збiльшивши подачу кисню, вiн, аби не виказати болю, намагався йти якомога рiвнiше. їдкий пiт заливав пiд шоломом лице, було душно i втомливо.
Поступово обриси горбiв змiнились. Якщо ранiше довколишнi пагорби поспiль були пологi, то тепер дедалi частiше траплялися мiж них крутi.
Аж ось Паччардi й Стафо забрели в лiс, де замiсть дерев стояли якiсь тонкi з гострими верхiвками стовпи. Дивовижний лiс! Нi листя, нi птахiв, нi затiнку. Самi пiки й тиша. Температура повiтря помiтно пiдвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналiзував про це локатор, було ще далеко.
- Передихнемо, - раптом запропонував Паччардi.
Вiн присiв на валунi. А Стафо примостивсь у сiдловинi мiж двома химерними пiками. Тiльки тепер мандрiвники вiдчули голод. За кiлька хвилин вони з'їли по плитцi хлорели. Пiсля цього Паччардi заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччардi не помiтив, як до його друга пiдкрадається бiда. Випадково пiдвiвши голову, вiн мало не отетерiв з подиву: верхiвки двох пiкiв над головою Стафо злилися. Ще мить i вони замкнуть свого довiрливого гостя у фатальне кiльце. Скочивши на ноги, Паччардi кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.
- Що, що таке? - мало не падаючи, вигукнув Стафо.
Замiсть вiдповiдi Уго кивнув на скелi. Вони майже з'єдналися. Тiльки вузенька щiлина, в якiй застряла сумка з iнструментами, зяяла, мов паща страхiтливої потвори. Стафо спробував висмикнути сумку. Але даремне. За мить пiки ковтнули її.
- Ну й дивовижа! - прошепотiв Стафо.
Вiн пiдiйшов до пiка, обережно помацав його. Пiк як пiк. Нiчим не вiдрiзняється од своїх сусiдiв. А тим часом...
Пославши радiограму, Паччардi й Стафо помандрували далi.
Тiльки двi години тому вони розлучилися з Марiйкою i Лайошем, але Стафо здавалося, що минула цiла вiчнiсть. Коли раптом крiзь громаддя скель замигтiли оранжевi хвилi.
Мандрiвники прискорили крок i вийшли на узбережжя.
Берег був стрiмкий. Паччардi i Стафо дiйшли до самiсiнького краю. Глибоко внизу, пойнятi серпанком, хлюпали оранжевi хвилi. Нi, не хлюпали. Вони химерно перебiгали з мiсця на мiсце, наскакуючи одна на одну i тут же кидаючись урозтiч. В повiтрi зависав шерхiт i якийсь вiддалений гомiн.
- Як у час льодоходу, - промовив Уго.
- Ось де порибалити б, - пожартував Стафо. - Такої риби, як тут, мабуть, не зустрiнеш нiде.
Швидко нагнувшись, вiн схопив невеличкого пругкого крем'яха i, розмахнувшись, шпурнув його далеко в море. Крем'ях кiлька разiв пiдскочив над поверхнею, щоразу пiдстрибуючи вище та вище i наближаючись при цьому назад до берега. Аж раптом iз морських надр вихопився гнучкий оранжевий язик - i крем'яха наче корова злизала.
Стафо хотiв був повторити свiй дослiд. Але Паччардi застерiг:
- Постривай-но. Не так тут усе просто. Ми повиннi розгадати оранжеву загадку. Можливо, саме на цiй планетi людство дiстане нове джерело чудодiйної енергiї... Треба спуститись до моря.
Морський простiр здавався спокiйним, безтурботним. Вiн нiби кликав до себе космiчних мандрiвникiв.
Але дiстатися до нього було не так-то просто. Для цього Паччардi й Стафо мали подолати урвище метрiв п'ятнадцять заввишки.
Стафо дiстав iз рюкзака трос, один кiнець його мiцно прив'язав до скелястого виступу, а на другому зробив петлю.
Першим став спускатись Паччардi. Широко розставивши ноги i вiдкинувшись назад, Стафо обережно попускав трос, на якому через рiвнi промiжки були потовщення. Аж ось у навушниках шлемофона почулося притишене 'стiй'! Це означало, що Паччардi досяг моря. Слiдом за другом спустився i Стафо.
Тепер вони стояли на вузенькiй, метрiв зо два завширшки прибережнiй смужцi. Побiля їхнiх нiг хлюпали вогненного кольору хвилi. Стафо дiстав градусник.
- Температура моря дорiвнює температурi людського тiла, - сказав вiн.
Перш нiж братися за дальшi дослiдження, Паччардi вирiшив передати радiограму. Та здiйснити свiй намiр йому не пощастило. Передачу буквально затопив хаос перешкод. Довкола вирувала шалена, страшна своєю нiмотою магнiтна буря.
- Що сталося? - запитав Стафо.
- Ми вiдрiзанi. Будем сподiватися, що перешкоди тимчасовi.
Паччардi й Стафо здалося, нiби рудi хвилi здiймаються вище побiля того мiсця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кiлька крокiв уздовж берега, вони переконались: високi хвилi котять слiдом за ними, нiби вiдгороджуючи їх од моря. Раптом мiж хвиль зринуло кiлька довгих гнучких язикiв, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем'яха. Вони то падали, то здiймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхнiй бiк.
- Ми хай там що повиннi взяти оранжевої речовини для аналiзу. Можливо, в цьому свiтi криються ще невiдомi нам форми життя, - сказав Паччардi.
На щастя, у сумцi, що її ковтнула гора, була тiльки частина геологiчних iнструментiв. Платиновi колби на взiрцi гiрських порiд i рiдини лежали в рюкзаку Уго.
- Як на мене, спочатку слiд узяти на пробу прибережну речовину, сказав Стафо.
Паччардi згодився.
Кiлька крем'яхiв вони швидко поклали в колби. Але далi дiло пiшло куди гiрше. Вiд м'якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту нiяк не щастило вiддiлити анi найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свiдер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, i на цьому все кiнчалося.
