тiло, i все проковтнуло небуття...
Заключне слово штурмана Паччардi
Ми знову линемо космiчним океаном. 'Грегор' мчить нас до рiдної Землi. Але перед очима стоять i стоять недавнi подiї. В їхньому вирi я мало не наклав головою. Окрiм того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвiтi життя. Мої припущення, нiбито кулi й елiпсоїди, котрi плавали в оранжевому морi,- живi створiння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих iстот окремi людськi органи, скажiмо, нашi вуха чи очi?
А саме частиною велетенського тiла i були тi химери, яких менi випало бачити пiд хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримiсячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий органiзм. А незлiченнi кулi й елiпсоїди з екранами та антенами - його 'органи чуття'. Оранжевi хвилi, що невгамовно погойдуються на поверхнi, - це тiло, це хвилi плотi, живої, пульсуючої, теплої плотi. А в глибоко захованiй прозорiй сферi, де менi поталанило побувати, мiститься мозок цього незвичайного тiла.
Деякi таємницi нами розгадано. Наприклад, ми з'ясували, що перiодичний характер метеорного потоку, зустрiнутого 'Грегором', пов'язаний iз характером руху оранжевих хвиль.
Та скiльки загадок ще не розгадано! I скiльки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дiстає iнформацiю про далекi зорi, про будову Всесвiту? Адже я сам бачив на синьому дiоекранi головного мозку чiткi картини далеких сузiр'їв i планет. Нарештi, як виникло це дивовижне тiло?
Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дiйшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живi. Ну, та про це я розповiм iншим часом. А зараз скажу тiльки, що мої пригоди i пригоди моїх товаришiв були воiстину казковi.
А про те, як ми вибрались вiдтiля, можна було б написати захоплюючу книжку...
Вже другий мiсяць ми на Землi. Лишились позаду i численнi виступи по Свiтовому телебаченню, i розповiдi про нашi мандри перед найрозмаїтiшими аудиторiями, i лекцiї в Зорянiй академiї.
Сферофiльм про полiт 'Грегора' та нашу зустрiч з Оранжевою планетою з незмiнним успiхом демонструється у всiх кiнотеатрах Землi й Марса.
Щойно менi повiдомили з Координацiйної ради, що мене призначено капiтаном нової експедицiї, яка знову вимандрує, як висловилась Марiйка, до Оранжевого серця.
Це має бути докладнiше знайомство з живою планетою i триватиме воно, можливо, роки.
Менi дали три днi на роздуми, але я погодився летiти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться менi бодай чи не щоночi.
Завтра по всiй Землi буде оголошено про нову експедицiю, i мене, я знаю, добровольцi завалять тисячами листiв. Звичайно, в першу чергу зi мною полетять тi, з ким я дiлив небезпеку на 'Грегорi'. Та вони складуть тiльки невеличку частину екiпажу, бо нова експедицiя налiчуватиме кiлька сот чоловiк.
Тому я з нетерпiнням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбiльше.
Кожному, хто вiдважний i непохитний, хто допитливий i кмiтливий, хто настирливий i загартований,- знайдеться мiсце в новiм кораблi.
'ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ'
Чотири доби шаленiв ураган. Нiмий ураган, без гуркотняви, злив i велетенських, на кiлька поверхiв, океанських хвиль. Чотири доби, фiксуючи зовнiшнє випромiнювання, на мiжзорянiм кораблi 'Петро Голубничий' конвульсивно тремтiли стрiлки приладiв. На п'яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екранi капiтанського пульта, нарештi пiрнула пiд червону горизонталь.
Та радiсть екiпажу була передчасна. На поверхнi корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхiднiсть термiново перевiрити.
Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом 'вакуум'. Стiни барокамери ледь вiдчутно затремтiли. Стрiлка барометра, описавши повне коло, ткнулася в 'зеро'.
Все! Можна виходити.
Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.
'Заїло', - подумав занепокоєно Борт.
У цей час спалахнув вiдеофон.
- Що, не вiдчиняється? - запитав капiтан. Здавалось, вiн чекав цього.
- Так.
- Тодi заждiть на мене. Зараз одягну скафандр.
За кiлька хвилин до барокамери зайшли капiтан Федiр Скеля та астробiолог Ярослав Смiливець. Слiдом за ними вскочив Кiр.
Штурман, капiтан i астробiолог скiльки було сили налягли на люк. Але вiн навiть не здригнув.
- Доведеться тобi, Кiре, - сказав капiтан. - Тiльки антену не пошкодь.
Розiгнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Пiсля третьої спроби дверцi вiдчинилися.
Першим ступив за борт капiтан. Останнiм вилiз Кiр.
Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохiть заплющив очi. Вiн обережно переставляв озутi в магнiтнi черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.
Попереду, в чорнiй безоднi, палало сузiр'я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всiяного дiамантами. Тьмяно ряхтiла пiдперезана синiм поясом туманнiсть Андромеди. У самiм її центрi вiдливало червоним свiтлом кiлька зiрок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизiй вiд попелу ватрi. Яскраво палає фiалковий пояс Орiона. Плаває в сiрiм кiльцi сузiр'я Лiри...
- Ти не заснув, Миколо? - пролунав у навушниках капiтанiв голос.
Штурман одiрвав погляд вiд рури телескопа i, глипнувши пiд ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рiвним шаром смарагдової на колiр речовини, що фосфоресцiювала. Ближче до дюз свiтiння було яскравiше, переходило в зеленаве. Речовина вiдзначалась надзвичайною щiльнiстю i являла собою цiлковиту загадку.
- Це чи не прилипли метеорити, - висловив припущення астробiолог.
- Чому ж тодi цiєї метеорної зливи не фiксували локатори? - заперечив штурман. - Нi, тут щось iнше...
- Кiре, вiзьми на пробу, - вiддав наказ капiтан.
I всi четверо попрямували до входу в корабель...
По обiдi Скеля запитав астробiолога:
- Ну, що там зi смарагдовою речовиною?
- Поки нiчого, - якось неохоче вiдповiв Ярослав. - Я опустив її в насичений розчин гiберелiну.
- Але чому ти думаєш, що в речовинi, котра перебувала в умовах, де температура якихось двi з половиною тисячi градусiв, пощастить виявити бiологiчнi ознаки?
Астробiолог хотiв був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пунктi побiля цифри '3' спалахнула авральна лампочка. Третiй вiдсiк... Це була астролабораторiя.
Астробiолог метнувся до виходу. Услiд за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелi 'зупинiться!' наздогнав їх побiля самiсiньких дверей.
Капiтан увiмкнув екран, що займав усю задню стiнку каюти, i перед зором трьох космонавтiв постала астролабораторiя. Хитромудрi прилади, заставленi рiзними ретортами i штативами стелажi. Але що це? Яка сила зрушила з мiсця термостати? їхнi чорно-матовi куби хаотично громадились тепер у кутку. Один iз кубiв раптом луснув, i крiзь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.
- Спори! - прошепотiв астробiолог.
- Кiре, - гукнув капiтан, - негайно в третiй вiдсiк. Задрай вихiд звiдтiля...
Робот кулею вилетiв у коридор. Та наблизившись до третього вiдсiку, вiн дещо уповiльнив крок i став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екранi було добре видно його кулясте тiло, мiцнi кiнцiвки, вогники фотоелементiв. Зовнi все було начебто спокiйно. Але кожен iз космонавтiв з хвилини на хвилину чекав якоїсь бiди.
Досi корабель мчав крiзь космiчнi простори без особливих пригод. Навiть дiставшись району загадкового Антареса, екiпаж не виявив нiяких пiдтверджень гiпотези академiка Свiтлова. Хоч би якiсь тобi ознаки високоорганiзованої матерiї. Навпаки, украй висока радiацiя, рiвень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разi природа загадкової зеленої маси? Чому на неї анiскiльки не впливають найсильнiшi радiацiйнi бурi?
Нiмий ураган, що шаленiв зовнi, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою 'Петра Голубничого'. Мiкрочастинки, з величезною швидкiстю бомбардуючи корабель, породжували у внутрiшнiх
