- Вперше зустрiчаю таке величезне мiжмолекулярне зчеплення, - сказав Уго. Пiсля кiлькох марних намагань узяти пробу вiн випроставсь, перевiв подих.
- А бареновi нашарування на Марсi?
- Марсiянський барен... Я з ним добре знайомий. Та й вiн щодо сили молекулярних зв'язкiв нi в яке порiвняння не йде ось iз цим...
На мить Паччардi змовк, йому знову став на думцi негостинний, пiдступний Марс... Загiн марсорозвiдникiв... Обладнанi пiд тимчасове житло будиночки, що здригалися вiд дикого страшного урагану... I той трагiчний день, коли не стало дружини й маленького Вiнченцо...
- Може, спробувати мiкровибух? - запропонував Стафо.
- Не варто, - хитнув головою Паччардi, - хтозна, до яких це призведе наслiдкiв... Детонацiя i таке iнше...
- Тодi наберемо хоча б морської 'водички', - посмiхнувся Стафо i, взявши колбу, пiдiйшов до лiнiї прибою.
Коли враз море вiдступило, утворивши невеличку заглибину. Тiєї ж митi Стафо, пiд дiєю якоїсь таємничої сили, похитнувся i впав просто в оранжевi хвилi, що блискавично зiмкнулися над ним.
Все це сталося так швидко, що Паччардi й оком не змигнув. Розмiрковувати було нiколи. Наготувавши променевий пiстолет, Уго кинувся слiдом за Стафо. 'Добре, що скафандри розрахованi на перебування в рiдкому середовищi', - майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжевi хвилi...
Марiйка i Лайош верталися до 'шлюпки'. Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишнi горби i скелi поступово розчинялися в густiй iмлi. Марiйка час од часу нахилялась, пiдбираючи дрiбненькi, з квасолину завбiльшки грудочки.
Її все ще не полишала надiя виявити хоч якiсь ознаки органiчного життя.
- Оскiльки є в атмосферi кисень, значить, має бути i життя, повторювала вона.
Сегедi помiтив удалинi над обрiєм три яскравi цятки. Прокресливши навскiс усе небо, вони помчали, лишаючи по собi звук обiрваної струни. Вiдтак промайнуло iще кiлька таких цяток.
- Птахи, - вголос висловила припущення Марiйка.
- Або супутники планети, - докинув Лайош.
- Але ж супутники швидко згорiли б в атмосферi.
- Птахи тим паче. До речi, птахи не могли б летiти з такою швидкiстю.
Вже було видно попереду чiткий гостроносий профiль 'Метелика', коли Марiйка несподiвано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнiшу, нiж грунт довкола неї.
Сегедi, що брiв трохи ззаду, кинувся на пiдмогу. Земля прогиналася пiд ногами, наче мiський асфальт жаркого липневого дня.
- Зараз, зараз... Я сама, - бурмотiла Марiйка. Але руки й колiна їй ковзали по плямi, i пiдвестись нiяк не вдавалося. Лайош iз жахом помiтив, що темна пляма, схожа на плiсняву, засмоктує ноги його супутницi. Вiн рвучко шарпнув Марiйку, але вона знов упала.
- Я наче паралiзована, не можу поворухнутися, - почув Сегедi в навушниках переривчастий Марiйчин голос.
Плiснява швидко повзла їй по скафандровi.
Пiдхопивши Марiйку на руки, Лайош кинувся до 'шлюпки'. На щастя, вона була вже близько. Коли Сегедi здiймався по драбинi, Марiйка знепритомнiла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марiйку на пiдлогу i ввiмкнув дезинфiкуючий душ. З усiх бокiв одночасно вдарили сильнi струменi хiмiчних розчинiв. Важкi краплi тарабанили по шоломовi й комбiнезону, збiгаючи вниз. Тiльки тепер, у яскравому свiтлi люмiнесцентних ламп, Сегедi пильно роздивився плiсняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кiлька секунд шматки плiсняви стали вiдвалюватися, падати, звиваючись, на пiдлогу. Вiдтак вони завмирали, свiтлiшали.
Кiнець кiнцем Марiйка опритомнiла. Вона розплющила очi, сперлась на лiкоть.
- Лежiть, - сказав Сегедi, - я вас потiм перенесу в каюту.
- Не треба. Вже все минуло, тiльки ось руки - мов чужi. - Марiйка пiдвелася, тримаючись за стiнку. - Ми негайно повиннi дослiдити цi взiрцi. I вона попрямувала до дверей.
...Хвилi, що зiмкнулися над головою Паччардi, були абсолютно непрозорi, й Уго увiмкнув iнфразiр. Поперед нього у кривавiй iмлi пропливали тепер якiсь згустки, химерне плетиво ниток рiзних на товщину, хисткi диски. Доторкнутися до них Паччардi не мiг: вiн був усерединi великого газового мiхура. Якщо вiн простягав руку - стiнка мiхура прогиналася, i рука повисала в порожнечi. Мiхур, а за ним i Уго, повiльно простували в морську глибiнь.
Паччардi спрямовував у всi боки снiп iнфрапроменiв, але надаремне Стафо нiде не було.
Комбiнезон дедалi мiцнiше обiймав тiло. 'Мабуть, глибоко занурився, i тиск зрiс', - подумав Уго. Вiн увiмкнув компенсуючий прилад - i дихати стало легше.
Тепер мiхур пропливав повз численнi хоботи. Вони просвiчували i поверталися слiдом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух мiхура, але перевiрити це припущення не було нiякої можливостi.
Променевий пiстолет так i лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,- тодi iнша рiч. Але ворога перед ним не було, хоча вiн весь час iнтуїтивно вiдчував незриму ворожу силу. Та не стане ж вiн розстрiлювати море! Паччардi усмiхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильнiй бурi, котра знищила кораблi, звелiв вiддубасити море ланцюгами.
Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташованi чiтко в шаховому порядку. На кожнiй кульцi рiвномiрно оберталися щiточки.
'Антени!' - здогадався Паччардi.
Помiтно посвiтлiшало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело свiтла. Уго спробував вимкнути iнфразiр, i видимiсть майже не змiнилася.
Трохи судомило у скронях. Паччардi перевiрив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. 'А у Стафо кисню тiльки на двадцять чотири години!' - обпекла думка.
Рух повiтряного мiхура уповiльнився. Куля протискувалась тепер мiж надзвичайно складних переплетень товстих стовбурiв. Усе було залите яскравим рожевим свiтлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тiльки тепер Паччардi помiтив, що його супроводжувала цiла флотилiя маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввiмкнув приймач, i його заглушив бурхливий потiк радiосигналiв, що йшли вiд кульок до сфери й назад. 'Схоже, перемовляються', - подумав вiн. У ньому дедалi бiльше визрiвала думка, що вiн попав у якийсь новий, надзвичайно своєрiдний i високоорганiзований свiт, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.
Вiдчинився вхiдний люк, i Паччардi попав до середини прозорої сфери. Уздовж стiн стояли параболiчнi екрани, ввiгнутi й опуклi лiнзи, свiтлi елiпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.
Нарештi куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишшi, й тiєї ж митi спалахнуло слiпуче свiтло. Всi екрани й параболоїди повернулись до Паччардi, нацiлюючись на нього. Просто перед ним бiгли хвилi по величезнiй випуклiй лiнзi. Потiм хвилi стали меншi, перетворилися на дрiбнi брижi, i раптом Паччардi здалось, що вiн з'їхав з глузду. Перед ним на екранi плив красень 'Грегор'.
Уго вiдчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мiкророзряди. Вони йшли вiд невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччардi спробував доторкнутись рукою до матової поверхнi параболоїда, але, вражений сильним розрядом, вiдсмикнув руку.
'Струм? Але ж скафандр - чудовий iзолятор...'
Тим часом контури 'Грегора' на екранi ставали дедалi невиразнiшi, i врештi корабель зовсiм розтав...
I раптом нова несподiванка. Перед Уго виникла 'шлюпка', що вертикально стояла на своїх стабiлiзаторах. Минає кiлька хвилин, вiдчиняється люк, iз 'Метелика' повiльно виходять космонавти, i мiж них Уго впiзнає себе...
Далi нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем'яха в оранжеве море.
- Де Стафо? - крикнув Паччардi. У напiвзабуттi вiн кинувся до екрана. Але якась могутня сила обiйняла, паралiзувала його, i вiн з жахом вiдчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Рiзкий бiль прошив усе
