Кают-компанiя, насправдi така простора, видалась менi тодi тiсною. Тут зiбралися всi, хто був вiльний од чергування. Гучно й весело вiдзначали ми наш маленький ювiлей. I все так нагадувало Землю: i буйна тропiчна зелень, що обiймала нас з усiх бокiв, i земнi плоди, вiд яких аж угинався стiл, i вино, щедрий дарунок кримських виноградарiв... Часом i справдi здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогiй серцю планетi. Пiсля танцiв, забувши на мить, де ми, я зi смiхом попрохала Стафо вiдчинити вiкно. Вiн здивовано позирнув на мене.
- Вiкно?
- Авжеж, - весело позирнула на нього я. - Душно!
Поблизу стояв Паччардi. В тунiцi, з орденом 'Визначний космонавт' вiн справляв досить ефектне враження.
- Гай-гай, Марiє Павлiвно, - посмiхнувся вiн, - ваше бажання нездiйсненне. За вiкном у нас не мiська вулиця, а смертельний космiчний холод.
- Знаю, - зiтхнула я.
- Та в даному випадку проблема розв'язується легко! - вигукнув вiн i, швидко пiдiйшовши до кондицiонера повiтря, крутнув ручку в бiк нижчих температур. У залi зразу повiяло прохолодою...
А ще стоїть менi на пам'ятi, як Паччардi одним духом випив повний бокал вина i, рвучко пiдвiвшись, продекламував Лерса, допомагаючи собi з властивою iталiйцям жестикуляцiєю...
Та раптом я здригнула, вiдганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.
Оповiдає штурман Стафо
Коли я зайшов до кают-компанiї, Марiйка була там сама. Вона сидiла замрiявшись перед екраном, на якому рожевiли контури нашого 'Грегора'.
Ми з Марiйкою недовго пробули наодинцi. Незабаром надiйшло розпорядження капiтана про пiдготовку до гальмування корабля. Зволiкати не можна було. Марiйка пiшла до себе в бiолабораторiю, а я - до штурманської рубки, де чергував Паччардi.
Всi днi, поки 'Грегор' гальмував, минули в напруженiй пiдготовцi до висадки на нову планету.
- Ти знаєш, Стафо, - сказав якось Паччардi, - я остаточно поклав собi на думцi прохати капiтана, щоб дозволив менi взяти участь у висадцi.
- Але ж бо штурмановi не...
- Знаю, знаю, - перебив Паччардi. - I все одно я домагатимусь...
На вiсiмнадцятий день гальмування 'Грегора' капiтан скликав нараду екiпажу. Планета вже досить чiтко проступала на головному екранi. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосi.
- Ви, Стафо, поведете 'Метелика' на посадку, - звернувся до мене капiтан. - Тут нас багато що цiкавитиме. - Петро Брагiн кивнув у бiк екрана, i всi погляди зупинилися на тьмянiй i загадковiй помаранчi.
- Дослiдження планети здiйснюватимемо в два етапи, - вiв далi капiтан. - Перша десантна група складатиметься з трьох чоловiк. До неї ввiйдуть Лайош Сегедi, Марiя Куличенко i... - якусь мить капiтан помовчав, i штурман нестацiонарних трас Уго Паччардi. Потiм ми, щоб завершити дослiдження, пiдмiнимо цю групу iншою...
Минали останнi днi гальмування 'Грегора'. Помаранча на головному екранi виросла вже завбiльшки з гарбуз, що вiдсвiчував оранжевим свiтлом. Ми з Уго пiдрахували перiод обертання планети довкола власної осi. Вiн складав близько двадцяти годин.
- Майже як Земля, - вiдзначив Паччардi.
На екранi ясно було видно, що поверхня планети неоднорiдна. Спочатку нам здавалося, нiби обшир Оранжевої - так ми називали планету - всiяно пагорбами й видолинками. Але потiм Лайош виявив мiж безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острiвець. Забiгаючи наперед, можу сказати: цьому вiдкриттю спостережливого Сегедi ми зобов'язанi життям.
Вже коли 'Грегор', припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої i на кораблi запанувала повна невагомiсть, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхнi планети мандрують з мiсця на мiсце. Цього ми не могли бачити ранiше, хоч i мали потужнi телескопи, бо Оранжеву огортали досить щiльнi шари атмосфери. Вони поглинали i спотворювали всi нашi радiосигнали.
- Висiдайте на темну пляму, - вiддав розпорядження капiтан.
'Плато Лайоша' - так ми назвали острiвець, вiдкритий Сегедi, - являло собою майже правильний круг дiаметром кiлометрiв двадцять п'ять. То тут, то там на ньому стримiли високi скелi, одначе плато мало одну важливу перевагу порiвняно iз сусiднiми з ним районами Оранжевої - скелi принаймнi були нерухомi.
Попрощавшись iз друзями, ми сiли в 'Метелика' й одiрвались вiд 'Грегора'. Перш нiж сiдати, я вирiшив зробити кiлька обертiв довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висотi близько двох тисяч кiлометрiв, поступово знижуючись. Не довiряючи автопiлотовi, я сам керував приземленням. Уго i Лайош припали до екранiв та iнформаторiв. Марiйка морочилась зi своїм вередливим бiофiксатором.
- Можу вас порадувати, - сказала вона, вiдiрвавшись вiд численних шкал i циферблатiв. - В атмосферi Оранжевої є вуглекислота, проте наявний i кисень.
- Ура! - гукнули всi ми. Адже наявнiсть в атмосферi Оранжевої вiльного кисню означала, що неабияк зростає можливiсть виявити на планетi органiчне життя. Ще раз забiгаючи наперед, скажу: цi сподiвання пiдтвердились...
Що думали вони, мої друзi, коли я вiв 'Метелика' на посадку? Уго, старий космiчний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всiх iнших. Для Лайоша це був узагалi перший космiчний полiт. А ми з Марiйкою... Хоч i брали участь в одному польотi - на борту зорельота 'Рената', - проте висiдати на нову планету нам жодного разу не випадало.
Несподiвано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побiгла одноманiтна оранжева поверхня. Безмежнi горби й западини... Що це, хвилi? Чи тверда поверхня? Термофiкс на пультi свiдчив: температура оранжевих хвиль рiвно сорок градусiв. Швидкiсть 'Метелика' помiтно зменшилась. Я вивiльнив крила i став планерувати.
- Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, - пошепки сказала Марiйка, не вiдриваючись од екрана, по якому котили оранжевi хвилi.
- Нерви, - кинув я, хоч, коли казати вiдверто, i сам загубив спокiй. Проклята темна пляма не з'являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сiдати просто на оранжеву поверхню? Нi, вона пiдступно рухлива. Це поза сумнiвами. I раптом Уго спала щаслива думка.
- Увiмкни шукач, - порадив вiн.
Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кiлька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де мiститься зникле плато.
- Та воно дрейфує! - вирвалося в Паччардi.
Я змiнив курс i пiшов на посадку.
Останнi квапливi приготування... Герметизацiя космоскафандра... Перевiрка магнiтного . захисту... Радiопередавачiв... Антен на шоломi... Здається, все...
Ось мiж двох скель з гострими пiками рiвне мiсце. Iдеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пiкiруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненнi смерчi, породженi тертям 'Метелика' об атмосферу. Та 'шлюпка' надiйна.
Аж ось м'який поштовх, i зразу залягає тиша, незвичайна, гнiтюча...
Iнформацiя капiтана
'Грегор' лiг у дрейф, i 'Метелик' пiшов на посадку. Регулярно, кожнi десять хвилин обмiнювались радiограмами. Спочатку зниження вiдбувалося нормально, без будь-яких несподiванок. Керiвником десантної групи я призначив Уго Паччардi, смiливого й бувалого мандрiвника космосу. Щоправда, о першiй порi я не мав намiру посилати його - досвiдчений штурман потрiбен i на 'Грегорi'. Та Паччардi дуже хотiлося взяти участь в експедицiї. I я зважив на його прохання.
- Капiтане! - сказав вiн перед вiдльотом. - Ви знаєте, я не з боягузiв. Та гадаю, Оранжева - незвичайна планета, i тому прошу дозволу взяти iз собою променевий пiстолет. На нас можуть чатувати хтозна-якi несподiванки.
- Вiзьмiть, - погодився я. - Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пiстолетом у виняткових ситуацiях, власне, тiльки тодi, коли загрожує смертельна небезпека її немає iншого виходу...
- Безперечно, я керуватимусь цим положенням, - сказав штурман.
Першою несподiванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далi надiйшла радiограма
