- Вiн ще не настав. Але вже на пiдступах. Я вiрю в це. Тут уже буде лiквiдовано вади, що властивi другому етаповi. Ще раз уяви собi: вулиця, жаркий день, тротуаром iде робот, йому дуже кортить напитися води.
Лiкар здивовано зламав брови.
- Я маю на увазi, - вiв далi Маккензi, - що в робота внаслiдок високої температури зовнiшнього середовища випарувалась уся холодильна рiдина. Невже незрозумiло?
- Ну, i що ж далi?
- Робот пiдходить до автомата, кидає в нього жетон, i йому вiдмiряють потрiбну порцiю рiдини.
- Стривай, а де ж тут людина?
- Людина? В даному випадку вона зайва i тiльки порушила б гармонiю, посмiхнувся Маккензi. - Технiчний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.
- Гм-м... Але ж кiнцева мета технiки - служити людинi, - вiдзначив радiолог.
- Хто це сказав? Дурницi! - одрубав Маккензi. - Як колись було виголошено 'мистецтво для мистецтва', так тепер треба з усiєю рiшучiстю заявити: 'технiка для технiки'. Людина тут нi до чого. Вона зi своєю недосконалою органiзацiєю, безпiдставним i незбагненним вередуванням, безконечними хворобами i розмаїтими нервовими розладнаннями тiльки заважатиме чiткiй роботi розумних машин.
- Отже, як на тебе, людина - не цар природи? Принаймнi - земної?
- Звичайно, нi.
- А за кого ж її вважати?
- В кращому разi - за рабиню машини, - сказав Маккензi. - Рабиня, а не цар!..
Попрощавшись зi своїм приятелем, Маккензi повернув до станцiї пiдземки: своєї автомашини вiн поки що не мав.
У метрополiтенi було повно людей. Кожен поспiшав пiсля роботи додому й намагався пролiзти вперед, одтiснивши сусiдiв.
У проходi до ескалатора Маккензi загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залiзною палицею. Маккензi хотiв був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дiстати вiд того ж таки контролера подвiйну порцiю.
Пiдземка була повнiстю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуватi й неоковирнi, як груботесанi шафи.
Маккензi спустився по ескалатору на перон i вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потiм вiн iз свистом угвинтився в тунель...
У холi кiберготелю Маккензi зустрiв портьє. Вручаючи вiд кiмнати ключi, портьє необачно наступив iнженеровi на ногу, стандартно усмiхнувся й попросив пробачення.
На чотирнадцятому поверсi, в номерi, Маккензi спiткала нова неприємнiсть. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.
- Де Мерi? - запитав iнженер по вiдеофону в чергового робота.
- Не хвилюйтесь, шановний, - пролунало у вiдповiдь. - В Мерi, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, i вона покусала трьох пожильцiв з вашого поверху.
- А де вона зараз? - лячно запитав iнженер, мимохiть озираючись.
- Не хвилюйтеся, шановний. Мерi вiдвезли до кiбермайстернi.
- Але ж у мене не прибрано!
- Не хвилюйтеся, шановний.
- Вода не йде iз крана...
- Не хвилюйтеся, шановний.
- Та менi треба вмитися!
- Не хвил...
Маккензi люто натиснув вимикача. Голос обiрвався, й екран погас.
'Господи, хоч би одне людське слово почути', - з тугою, що раптом обiйняла його, подумав iнженер i тяжко зiтхнув.
ВИЧЕРПНА ВIДПОВIДЬ
Жарт
Король транзисторiв Джонi Докфеллер-молодший згасав. Не могли йому зарадити нi антибiотики, нi консилiуми славнозвiсних лiкарiв, нi бiостимулятори... Нiякої хвороби в короля не виявили, а тим часом вiн танув на очах.
Кiнець кiнцем лiкарi поклали вдатися по допомогу до ШЕДа швидкодiючого електронного дiагноста, монтаж якого було закiнчено зовсiм недавно. Безцiнний ШЕД був особистою власнiстю президента.
I ось по тому, як дебелi охоронцi пильно перевiрили кожну перепустку, дванадцять медичних свiтил ступило пiд прозоре склепiння зали, де стояв ШЕД. Iнженер, що супроводжував лiкарiв, пояснив їм дещо, вiдтак узяв аналiзи Джонi-молодшого й понiс закодувати.
Професори хвилювались, наче школярi. Ще б пак! За кiлька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. I цей дiагноз буде вироком не тiльки транзисторному королевi: вiн засвiдчить, хто з дванадцяти свiтил стояв найближче до iстини. Адже ШЕД непогрiшний. Принаймнi так запевняла реклама.
Тим часом, до зали вернувсь iнженер. Вiн обережно нiс сувiй перфострiчки. Настала вирiшальна хвилина.
Iнженер вiдчинив маленькi прозорi дверцятка, вставив перфострiчку з аналiзами й натиснув кнопку.
Щось ледве чутно загуло. По залi, здавалося, пробiг легесенький вiтерець. На панелях, що здiймались аж пiд прозоре склепiння, застрибали рiзнобарвнi вогники, зазмiїлися синусоїди.
Всi з'юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з'явитися ШЕДова вiдповiдь.
Спочатку на екранi невиразно, а потiм дедалi чiткiше стали проступати окремi лiтери. Вони компонувались у слова, i кожне слово викликало у присутнiх то задоволення, то - частiше - здивування.
Сповiстивши дiагноз - вiн мiстив у собi сiмнадцять хвороб, рiдкiсних i екзотичних, - ШЕД замовк. Погасли рiзнобарвнi вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консилiум рушив до виходу. Перед кожним iз свiтил ще й досi стояли ШЕДовi слова: 'За правильного лiкування хворий проживе не бiльше мiсяця'.
- Бiдоласi не можна цього казати, - висловив спiльну думку професор Гормон.
I всi з ним мовчки погодились.
Час, визначений ШЕДом, збiгав. Важко описати панiку, що охопила численних родичiв i дармоїдiв короля. Усе впиралося, звiсне дiло, в заповiт. Але як пiдступитись до цього делiкатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсi!
Минув мiсяць, другий, третiй. А Джонi все ще не збирався лишати грiшний свiт. I тiльки наприкiнцi четвертого мiсяця, коли частина з тих, хто очiкував його смертi, впала у вiдчай, а частина стала вiрити в чудо, король витягнув ноги.
Того ж таки дня обурений професор Гормон домiгся аудiєнцiї в непогрiшного ШЕДа. I справдi, чого пiсля всього того, що сталося, варта залiзна логiка автомата!
Перфострiчка з викладом сутi справи поповзла в одну iз ШЕДових щiлин. Як i кiлька мiсяцiв тому, затанцювали на екранi рiзнобарвнi вогники, зазмiїлись синусоїди. А потiм звiдкiлясь iз глибини зринула вiдповiдь: 'Значить, ви лiкували пацiєнта неправильно'.
ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА
Матч епохи
До фiналу 'Добрi вовки' й 'Бородатi хлопчики' прийшли, як кажiть, голобля до голоблi. Вони мали не тiльки однакову кiлькiсть очок, але й досить рiдкiсний у футбольнiй практицi випадок - однакове спiввiдношення забитих i пропущених м'ячiв.
Вiд завтрашньої зустрiчi залежало все. Переможцi здобували платиновi медалi, лавровi вiнки (одинадцять таких вiнкiв привiз учора до столицi спецiальний лiтак). На чемпiонiв чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента i слава нацiональних героїв.
Вiд самого раннього ранку групами й поодинцi на стадiон посунули глядачi. Виразно жестикулюючи, уболiвальники обговорювали шанси тiєї й тiєї команди. Газети запевняли, що на фiнальний матч уболiвальники з'їхались i злетiлися буквально з усiєї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебiльшували. В усякому разi, люду й справдi було багато. Новий стадiон на двiстi п'ятдесят тисяч чоловiк не мiг вмiстити i п'ятої частини всiх охочих попасти на це цiкаве видовисько. Можна було, звiсна рiч, стежити за ходом боротьби й дома, бiля екрана телевiзора. Але це, як вiдомо, далеко не те. Кортiло
