Та якраз у цей час сталася одна непримiтна подiя. Хвилi затоки Здохлого кита (затока широкою пiдковою вторглася в мiсто) викинули на гранiтний парапет пристанi труп чоловiка. Помiж десяткiв iнших самогубцiв вiн лишився б непомiчений, тим паче що в кишенi пiджака потопельника лежала записка iз застереженням нiкого у вбивствi не звинувачувати. Але подеколи в життi фатальну роль починає вiдiгравати простий, буденний випадок...
Детектив Нiколь Адамс, котрий був на службi в супротивникiв 'Уестерн компанi', випадково зайшов до одного з мiських моргiв. Невiдомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловiка її напружено думав: 'Де я його бачив?' Те, що цей суб'єкт зустрiчається йому не вперше, Адамс не мав нiякого сумнiву. I раптом вiн згадав бурхливий стадiон, почесну трибуну, ненависне лице президента 'Уестерн компанi' й поряд iз президентом кремезну постать ось цього, високочолого...
Бюро розшуку поклало будь-що з'ясувати, ким був покiйний. Зробити це було нелегко, бо нiяких документiв, окрiм записки, в кишенях самогубця не виявилось.
Отже всi надiї тепер були пов'язанi iз запискою. Написано її на аркушику, поспiхом вирваному з блокнота. Папiр вищого гатунку. Продавав такi блокноти тiльки один фiрмений магазин. Та оскiльки цей факт iще нi про що не свiдчив, бюро розшуку придумало хитрий хiд. У газетах вмiстили об'яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповiщалося, нiбито при ньому знайдено велику суму грошей. На закiнчення об'ява пропонувала тим, хто знає покiйного, з'явитися в морг, щоб упiзнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.
Рибка клюнула
Наступного дня до приймальнi моргу зайшов респектабельний джентльмен. Вiн зiслався на об'яву в газетi й став вимагати, щоб йому видали труп. Грошi його не цiкавлять, сказав вiн.
- А в яких ви стосунках iз покiйним? - запитав служитель моргу, заздалегiдь проiнструктований детективами
- Я його давнiй приятель, - пояснив прибулий. - Хочу поховати покiйного в нашому родинному склепi.
- Де працював ваш знайомий? - запитав служитель.
- Що це, допит? - роздратовано вигукнув джентльмен.
- Що ви! Це дрiбна, але неминуча формальнiсть.
- А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення - я прийшов. Що вам iще треба?
- Ми повиннi з'ясувати у найзагальнiших рисах усе, що стосується особи покiйного.
- Я не маю намiру iнформувати вас.
- Дуже жаль, - вкрадливо сказав служитель. - Але в такому разi я не зможу вам вiддати тiло.
- Стривайте, - враз полагiднiшав незнайомець. - Ви, я бачу, дiлова людина. Чи не так? - Вiн дiстав iз бокової кишенi конверт i поклав перед служителем. - Тут рiвно тисяча. Гадаю, досить?
- Що ви, сер! - сказав служитель. - Адже це пiдкуп, до того ж при виконаннi службових обов'язкiв.
- Ну й дивак же ви. Скажете - видали тiло людинi, що вiдгукнулась на об'яву. На вулицi мене чекає машина. Давайте 'вантаж' - i по всьому...
Служитель потягся до вiдеофона - джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись вiдлучився.
Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрiмголов вибiг iз приймальнi...
За кiлька хвилин про цей випадок було сповiщено в бюро розшуку.
- За всiма ознаками, - звертаючись до своїх агентiв, сказав шеф, слiди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голiвцi. А зараз бiльше пильностi, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрiбен.
Слiди ведуть в Уестерн
Через два днi по тому в морг прийшла скромно одягнена жiнка з заплаканим обличчям.
- Я з приводу об'яви, - сказала вона i простягла служителевi вирiзку з газети.
- Чого ж ви хочете, мiсiс?
- Де вiн? - видихнула жiнка. В очах у неї було стiльки непiдробленого горя, що служитель, нiчого не питаючи, пiдвiв її до рефрижератора i розсунув шторки екрана. Жiнка розпачливо окинула поглядом непорушнi, вкритi памороззю тiла.
- Майкл! - крiзь сльози покликала вона.
- Даруйте, мiсiс, - сказав служитель, коли жiнка трохи заспокоїлась. Ким ви йому доводитесь?
- Хто його вбив? - вiдповiла запитанням на запитання жiнка. - Ви чуєте, хто його вбив?
- Заспокойтеся, мiсiс... Його нiхто не вбивав. Вiн утопився... Сам. Розумiєте?
- Нi, неправда. Це неправда! - сльози на очах у жiнки висохли, а голос дзвенiв. - Майкла вбито, я знаю. Вiн заважав комусь, i його прибрали з дороги.
- Але кому це було потрiбно?
- Звiдки менi знати. Мабуть, його хазяї. Але... - жiнка затнулась, - я не знаю вас.
- Можете бути вiдвертi, мiсiс. Повiрте, я ваш щирий доброзичливець.
Служитель моргу провiв жiнку до бюро розшуку, а там вона розповiла все, що знала.
Вони з Майклом жили на пiвднi, в невеличкому провiнцiальному мiстечку. Майкл працював iнженером у науково-дослiднiй лабораторiї. Зводити кiнцi з кiнцями було нелегко - начальство чомусь не симпатизувало Майкловi i платило йому за роботу досить мало. А потiм у них народилась дитина, i жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзi вiн дiстав звабне запрошення перейти на роботу в компанiю Уестерн. Компанiя зацiкавилась його роботами по дослiдженню бiострумiв головного мозку i запропонувала мiсце начальника лабораторiї з солiдним утриманням, але за однiєї умови: цiлковита секретнiсть усiх дослiджень. Йому навiть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кiлька листiв.
- Про вiщо ж вiн писав? - спитав начальник бюро розшуку.
- Спочатку Майкл повiдомляв, що непогано влаштувався i сподiвається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам iз сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дiстала за пiвтора мiсяця по тому. В ньому було куди менше оптимiзму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, i благав не впадати в розпач. 'Я одержу досить грошей, як закiнчу роботу, сповiщав вiн, - а потiм виїду звiдсiля, i ми втрьох зможемо жити забезпечено'.
- Скажiть, - перебив начальник бюро розшуку, - а ваш Майкл нiколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестернi?
- Нi, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, вiн не дозволив би собi... Адже вiн дав пiдписку... Хоча нi... В одному з листiв щось було... Тiльки я не пам'ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов'язане з бiострумами.
- Листи у вас?
- На жаль, нi... Щойно я прочитала це, - жiнка показала на вирiзку з газети, - то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелi. До мене в номер незабаром завiтав якийсь чоловiк. Вiн вiдрекомендувався приятелем i спiвробiтником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смертi мого чоловiка йому потрiбнi всi Майкловi листи...
- I ви вiддали? - скрикнув шеф.
- Нi, спочатку я не повiрила. Та вiн показав менi своє службове посвiдчення спiвробiтника лабораторiї бiострумiв 'Уестерн компанi'. I тодi я вдовольнила його прохання.
- Чи не могли б ви описати зовнiшнiсть цього вiзитера? - попросив шеф.
- О, я впiзнала б його мiж тисяч людей! - пристрасно сказала жiнка. Вiн був такий люб'язний, статечний, так спiвчував моєму горю... Чимось навiть скидався на Майкла.
- А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнiшностi?
- Характерне? - жiнка замислилась. - Та, мабуть, нi. Хiба брови в нього надзвичайно густi... Коли вiн хмурнiв, вони зливались в одну лiнiю.
- Он як! - сказав шеф. - Дякую вам, мiсiс. Ви стали нам у великiй пригодi.
- А як же Майкл? - запитала жiнка, пiдводячись. - Ви вiдшукаєте його вбивць?
- Обов'язково, мiсiс.
- Запевняю вас, вiн не мiг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина... Весь час мрiяв про майбутнє... Це все проклятий Уестерн... Я знаю.
'Уестерн компанi'
Про могутню компанiю Уестерн ходила недобра слава. I для цього були пiдстави.
