'Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика', - подумав я.
Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
- Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
За хвилину додала, показуючи на сковороду:
- Тiльки оцю щуку спiймала. Сподiваюсь, ви не гнiваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олiю? Але ж з однiєю щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нiчого не їли.
В ту мить я вiдчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нiчого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животi закрутило.
- Ви що, дотримуєтеся прислiв'я: 'Шлях до серця чоловiка - через його шлунок'? - спитав я, пiдсiдаючи до сковороди зi щукою.
Вона вдавано серйозно кивнула головою.
- Справдi, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обiд чудову рибку.
- А я гадав, що це ви закохалися в мене, - сказав я здивовано. - Тут вам усi ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вiгваму, то застаю чарiвну особу, яка смажить менi чудову рибку. Господи, може, це я в раю?
Пана Анатоля i його Мишку все ж таки перемогли пахощi, що розходилися вiд моєї сковороди. Вони пiдiйшли до нас. Мишка сказала до свого чоловiка з ледь помiтним докором у голосi:
- Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.
- I ловитиму, - гордо запевнив пан Анатоль. - Тiльки хотiв би знати, де ви зловили цю щуку?
Дiвчина показала пальцем мiсце метрiв за сто вiд нас.
- Он там, неподалiк вiд старого дуба.
Пан Анатоль знизав плечима.
- Згiдно всiх вiдомих менi правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попiд очеретом.
Марта тяжко зiтхнула.
- Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?
- Так, - погодився вiн, - Тут маємо справу з нетиповим явищем.
Мене дратували балачки пана Анатоля. Крiм того, я не мiг йому пробачити, що вiн не допомiг урятуватися Капiтановi Немо.
- А може, ваша теорiя хибна? Пiвдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спiймали тiльки чотири маленьких рибки.
Вiн махнув рукою.
- З нами сталася страшна пригода i тому нам не пощастило й з рибою. Якiсь злодiї вкрали наш човен i сховали в очеретi. А потiм вимагали за нього п'ятдесят злотих. I все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловiк, якийсь, мабуть, божевiльний. Чув, як тi злодiйчуки гукали на нього: 'Капiтан Немо'. Замалим не дiйшло до бiйки, тi вже вихопили ножi.
- А ви, звiсно, втекли, - мовив я.
- Вiдплив, - з притиском вiдповiв пан Анатоль. - Я в бiйки не встряю. Немо має якiсь рахунки з тими бешкетниками, але навiщо втягати в ту справу нас? Щоправда, вiн показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п'ятдесят злотих дiстали б назад човна. Я нiколи не втiкаю, щоб ви знали. I вiн з великою гiднiстю повернувся до свого намету.
Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.
Я сидiв сердитий, роздратований його балаканиною.
- Чому ви не їсте? - спитала Марта.
I тiльки тепер я побачив, що тримаю на колiнах тарiлку з трьома шматками смаженої щуки.
- Вiдрiзати вам хлiба?
Це її пiклування тiльки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.
- А може, ви вже вiдразу покладете менi й шматок щуки до рота? передражнив я її ввiчливий тон. - Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього пiклування? Ви хочете довiдатися, де розташований табiр Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповiли менi про той перстень, знаючи, що це пiдохотить мене шукати табiр. Та я розчарую вас: я не знаю, де табiр. Не знаю та й годi. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорiзами. А взагалi, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анiтрохи не обходить, я маю iншi справи.
Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона вiдразу пiдхопила мої слова.
- Iншi справи? Якi?
- Он як! - обурився я. - Ви хочете стати моїм сповiдником?
- Не розумiю, чому ви так гнiваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Менi вже байдуже за той перстень. I хлопець, що подарував його, став менi байдужий, вiдколи з'явився Капiтан Немо. Я вiддала б сто таких перснiв, щоб познайомитися з тим капiтаном! Ви бачили його сьогоднi?
- Бачив, - буркнув я. - Вiн був на Чаплинцi й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табiр ватаги. Тiльки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Вiн побачив, у якiй скрутi опинився пан Анатоль i недоречно втрутився. Ви самi чули, що казав пан Анатоль.
I я докладно розповiв їй про всю пригоду.
- Який вiн чудовий! Який незвичайний! - захоплювалася Марта. - Сам проти: шести головорiзiв? Це справжнiй герой. Менi здається, що я кохаю Капiтана Немо.
Я вiдставив тарiлку на траву.
- То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змiнили об'єкт своїх нiжних захоплень? Вiднинi ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тiльки для Капiтана Немо?
Дiвчина засмiялась.
- То ви такий ревнивий? А взагалi, хотiлося б знати, що ви робили на Чаплинцi, коли Капiтан Немо сам один боровся з головорiзами?
- Я сидiв у кущах, - нахабно вiдповiв я.
- Невже? Не думала, що ви такий дрiб'язковий.
- Бо це була не дрiб'язковiсть, а завбачливiсть. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капiтаном Немо. Але тодi я мусив би вийти iз схованки i не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капiтан Немо дасть собi раду без мене, я зостався у схованцi.
- Розумiю, - хитнула вона головою. - Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табiр тiєї ватаги.
- Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремiю. Ви поїдете туди зi своїми братами, Чорний Франек не вiддаватиме персня, може дiйти до бiйки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капiтана Немо.
- Так, вiн менi подобається у сто тисяч разiв бiльше, нiж будь-хто iнший, - задерикувато вiдповiла вона. - Вiн став моїм iдеалом.
Мене щось шпигнуло.
- Визнаю, що вiн чудовий, - пiдтвердив я, подумавши з хвилину. - Менi подобається його вiдвага i
