зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.
Пам'ятаю, що коли я подав керiвництву Народного музею карту з позначеним на нiй шляхом втечi, то до моїх дослiджень поставились скептично, таким неймовiрно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекцiї вивозили не на захiд, а на пiвдень, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх дослiджень поклали в архiв.
Через двадцять рокiв я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку i, розгорнувши її, знову прочитав свої тодiшнi записи. Карта показувала, що колекцiї везли по шосе на Пасленк, а потiм до селища пiд назвою Малдита. Там вантажiвка звертала на дорогу до мiстечка, що тепер зветься Залево. I саме тут, у Залевi, слiди губилися. Залево горiло тодi пiсля бомбардування його радянськими лiтаками. На ринку було повно гiтлерiвцiв, якi панiчно тiкали. Один з давнiх мешканцiв Залева пригадав, що вiн бачив на перехрестi дорiг, бiля в'їзду в мiстечко багатотонний ваговоз з написом 'Музей в Е.'. Коли почався черговий налiт, водiй вантажiвки трохи з'їхав iз шосе, бо шосе було головною цiллю бомбардувальникiв. Той очевидець заховався у пiдвалi, а як усе трохи вщухло i вiн вийшов звiдти, то вже не побачив вантажiвки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгонi аж два днi, розпитуючи мешканцiв мiстечка про вантажiвку з написом 'Музей в Е.'. Нiхто не бачив його i в iнших селищах по тiй самiй трасi. Залишалася тiльки дорога на Добжики, Єжвалд i Суш, якою можна було проїхати далi - на Прабути, Квiдзин чи Мальборк, i ще далi на захiд - до Нiмеччини.
Але й на тiй трасi нiхто не примiтив автомашини, яку я шукав. На цьому скiнчив я тодi своє дослiдження. Але тепер я був мудрiший, нiж у тi роки. Мудрiший на одну iнформацiю. Вантажiвка не поїхала до Нiмеччини, а затонула у якомусь озерi.
Я принiс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
Колекцiй не могли повезти на Iлаву, бо там уже були радянськi танки. Не бачили вантажiвки i в Старому Дзерзгонi, отже, й цю трасу треба вiдкинути. Лишається тiльки дорога на Суш. Але i в Сушi його не бачили...
Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А бiля траси Залево Суш розливається довге Озерище. Якщо в Сушi не бачили вантажiвки, то це значить, що мiж Залевом i Сушем водiй раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тiєї пори озеро.
Але де саме це сталося?
Може, в Добжиках? Або далi на пiвдень? Може, мiж Добжиками i Єжвалдом нiмець побачив бiчну дорогу на Матити i поїхав аж на край довгого пiвострова, що врiзався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок мiж Озерищем i Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
Мовчала розкладена передi мною карта, порiзана червоними та жовтими нитками дорiг i шосе.
Вивчати справу далi слiд було вже на мiсцi, бiля Озерища.
Для цього я й пiшов у Мiнiстерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столi в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому - Бурштинову Венеру. Директор саме скiнчив читати повiдомлення, яке мiлiцiя додала до старовинної фiгурки.
- Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, - мовив директор Марчак.
- Я прийшов у справi зниклих колекцiй музею в Е.
Вiн розвiв руками.
- Мене тiшить, що частина тих колекцiй мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча мiлiцiї не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажiвка.
- Гадаю, в Озерищi, - вихопилося в мене.
- Так? Ви певнi? - iронiчно спитав вiн. - Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищi? А навiть коли так, то що з цього?
- Слiд розпочати пошуки...
- Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарниковi, який побував майже на всiх мазурських озерах? Озерище - третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кiлометрiв завдовжки i багато великих заток, острiвцiв та пiвострiвцiв. Загляньте хоча б у путiвник, - вiн дiстав iз шухляди червоно-бiлий 'Путiвник по Польщi', - i пересвiдчитесь, що Озерище - це понад три тисячi гектарiв водяного плеса. I ви хочете на такiй площi знайти затонулу вантажiвку? Легше знайти славнозвiсну голку в стiжку сiна.
Я розклав на письмовому столi карту, витяг з пожовклої течки свої давнi рапорти.
- Гадаю, що вантажiвка затонула бiля оцього пiвострова, принаймнi в пiвнiчнiй частинi Озерища. Тiльки тудою мiг вiн утiкати вiд радянських танкiв.
Директор знизав плечима й погодився:
- Ви викликаєте довiру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригодi польським музеям. Але ця справа перевершує вашi можливостi. I нашi також. Хiба що ви зазначите мiсце з точнiстю до... трьохсот метрiв. Ну, хай до пiвкiлометра. Тодi ми зможемо на кошти мiнiстерства органiзувати експедицiю аквалангiстiв i розпочати пошуки.
Тепер i я безпорадно розвiв руками.
- Я не вкажу мiсця навiть з точнiстю до п'яти кiлометрiв. Адже я не певний, що взагалi йдеться про Озерище. Отже, менi лишається одне: використати свою вiдпустку в липнi на пошуки колекцiї. Поїду на Озерище, може, зустрiну там чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Той чоловiк, напевне, вже матиме акваланг або спiльника-аквалангiста i спробує добувати скарби з затонулої вантажiвки. Цей чоловiк вкаже менi мiсце, де затонули колекцiї. Я вiдразу ж сповiщу мiлiцiю, i ми їх знайдемо. На пiдставi старих каталогiв можна припускати, що в вантажiвцi затонула й колекцiя виробiв з бурштину, яка належала музеєвi в Е.
Директор Марчак аж засяяв.
- Ви так надумали? Це чудово. Я можу тiльки побажати вам успiху.
А за два тижнi я несподiвано зустрiв на вулицi капiтана Юзв'яка. Вiн пiдiйшов до мене, привiтався i спитав:
- Чи правда, що ви цього року збираєтесь у вiдпустку на Озерище? Менi казав про це директор Марчак...
- Еге ж. Проведу вiдпустку над Озерищем, - усмiхнувся я. - Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
- Це дуже велике озеро.
- Я маю намiр провести вiдпустку на пiвнiчному березi Озерища.
- Он як, - вiн на мить замовк, а потiм, прощаючися зi мною, додав:
- Хай щастить. Але застерiгаю, ви взялися за важку роботу.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про
Капiтана Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав
менi Проповiдник. Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав
самотностi. Я вiдвiдую Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
Я не люблю без потреби демонструвати незвичайнi властивостi мого самохода. Вiн може розвивати швидкiсть понад двiстi кiлометрiв на годину, до речi, менi вже траплялося їхати з такою великою швидкiстю. Звичайно ж я подорожую не швидше за iнших.
Я звик, що, побачивши мою машину, всi смiються, а потiм, коли вона розвиває незвичайну швидкiсть, починають мене розпитувати i просять показати мотор i розповiсти iсторiю машини. I я повинен розповiдати про мого дядька Громiлла, шановного винахiдника, який купив розбиту пiд Закопаним автомашину 'Феррарi-410' i приладнав до неї кузов, що його сам придумав i зробив. Стiльки разiв переповiдав я ту iсторiю, що вважаю за краще їздити повiльно i не викликати зливи запитань на свою голову.
А крiм того, шукачевi пригод краще не виявляти усiх своїх можливостей вiдразу. Не з однiєї небезпечної пригоди я вийшов цiлим тiльки завдяки тому, що моїм ворогам мiй самохiд здавався старою, смiшною, чудернацькою машиною, швидкiсть якої не сягає понад шiстдесят кiлометрiв на годину.
Пором на Озерищi лагодили надто довго, i я подумав, що марную тут забагато часу. Мiй самохiд чудово плавав по водi. Але я не хотiв виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та iнших туристiв. Тому я завернув перед закусочною i, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в лiс. Потiм збочив у першу просiку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввiмкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березi. Через десять хвилин я вже був на
