Я вдав, що не почув вiдповiдi, i сам мерщiй засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
- У вас є книжки? А якi? Цiкавi? Бо я дуже люблю читати цiкавi книжки.
Вiн пiдняв угору вказiвний палець i сказав поважно:
- Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цiкавими книгами. Але мої не зацiкавлять вас.
- Чому ви так думаєте? У мене широкi iнтереси.
Менi здалося, що коли б я знав, якi книжки вiн читає, то здогадався б i про його фах.
Помахом руки вiн пригасив мою цiкавiсть.
- Дякую за чай. Ви врятували менi життя. Якби ви ще їхали до озера, а не вiд нього, я вважав би вас видатною людиною.
- Власне, я їду до озера. Тiльки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бiк Сем'ян.
- Чудово! - вигукнув вiн. I так мiцно вдарив мене по спинi, що я мало не заточився. Цей Проповiдник був здоровило.
- Менi однаково, куди їхати. Аби тiльки до озера. На березi я зiйду, надму човника й вiдразу ж зникну.
Ми рушили. Вiн iнтригував мене, але я вже був обачний i не хотiв настирливими запитаннями збудити його недовiр'я. Один тiльки раз я наважився виявити свою цiкавiсть.
- I в мене є намiр пожити в наметi над озером, - мовив я. - Може, зустрiнемося де-небудь...
- Ви тут уперше? - вiдповiв вiн запитанням.
- Еге ж. А ви?
- Теж уперше. Але вже дiзнався про озеро з путiвника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собi якогось вiддаленого острiвця. Читав, що їх багато є бiля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спинi пробiг мороз. Цей чоловiк вибрав собi для вiдпочинку мiсця, де, як я передбачав, шастає Чоловiк iз рубцем. А що Проповiдник, як вiн сам признався, мав акваланг, то в мене зростала пiдозра...
Нiчого не помiчаючи, вiн повiв далi:
- Я шукаю мiсця, де люди рiдко бувають, а птахи живуть вiльно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокiйно гнiздитися, i вони вимирають. Так. Хiба птахи - не найпрекраснiшi створiння на землi? Вони символ краси й волi. Так. Байдарки з моторами, моторнi човни, галасливi, наче ватаги чортiв, усе це вдирається влiтку на нашi спокiйнi води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти рокiв я їздив улiтку на Снярдви, на Негоцiн або на Нiдське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночi деркочуть моторки, що пливуть iз озера до берега, а о третiй ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. I як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищi хоч не так багато туристiв, страхiтливих листоїдiв, якi нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озерi з деркотливим мотором?
- Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.
- Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: 'Навiть не попрощається зi мною'.
Та раптом вiн наче згадав про мене.
- Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.
- Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?
Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок бiля невеличкої череди корiв аж скрикнув з подиву, коли мiй самохiд попрямував просто до води. Стрибок - i я вже плив спокiйним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше мiсце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднiвся виразно, але був щонайменше за два кiлометри. Трохи далi на пiвнiч водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрiв. Це, певно, було велетенське вiдгалуження Озерища з Чаплиним островом i затокою, над якою простягалося село Матити, а далi Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евiнгi.
Якусь мить я вагався. Хотiлося вiдразу поплисти в той бiк. Однак чи не обачнiше дати Чоловiковi з рубцем - якщо вiн уже на Озерищi - оселитися i добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохiд не на пiвнiч, а на пiвдень i поплив до Iлави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати вiд Iлави, а не так, як пропонують усi путiвники, - вiд його сполучення з Ельблонським каналом, тобто вiд Мiломлина, де Ельблонський канал розгалужується i одним своїм рукавом тече до Озерища i його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на картi схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Iлави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження - то i є Крага, що в неї впадає канал з Мiломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гiлками.
На Озерищi дуже багато великих i малих островiв: безлюдних i заселених, заплавних i з твердим грунтом.
Меншi острови схожi на чорнi щiльнi купи дерев, оточенi широким i густим лiсом очерету. Однак майже на кожному з островiв є мiсце, де очерет рiдший, i там можна пiдiйти до берега. Втаємниченi примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвiтня iмла. Стiна очерету сходиться за ними i ховає їх. А всерединi острiв сухий; трохи вирiзавши кропиву, можна чудово напнути наметик i спокiйно перебути нiч на безлюддi, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль i шелест очерету.
Три такi ночi провiв я на острiвцях Озерища. I з подивом пересвiдчився, що кожен з них мав загадку чи - як кому бiльше подобається - таємницю, пов'язану з однiєю особою. На кожному з тих острiвцiв у найнеприступнiшому мiсцi я знаходив малий курiнь з трави й гiлля, а в ньому бляшану коробочку зi свiчкою, сiрниками, гачками, якiсь горщечки, складену з цегли пiчку. В бляшанiй коробочцi лежала записка зi словами:
'Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капiтан Немо'...
Капiтан Немо був реальною постаттю. Дiвчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, вiн зовсiм недавно з'явився в цих краях. Куренi на острiвцях були вже старi, їх збудовано щонайпiзнiше минулого лiта, коробочки та iншi речi, залишенi в куренях, були вкритi товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капiтан Немо пiсля того, як минуло лiто, перестав навiдуватись до своїх куренiв.
З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капiтан Немо не живе постiйно бiля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тiльки влiтку.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i
компанiя. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на
островi? Чому гукали на допомогу? Розправа з грiзним
ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
Поповнивши в Iлавi свої запаси харчiв, я їхав до Сем'ян уздовж схiдного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожi по озерi, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих мiсцях, де мав дiяти Чоловiк iз рубцем.
