дорозi, яка вела до порома.
I тодi доля нiби помстилася менi за нетерплячiсть - величезний вухналь iз кiнської пiдкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
Я зробив те, що роблять усi водiї в таких випадках. Спинився, пiдняв домкратом автомобiль i зняв колесо з пробитою камерою.
У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшукiв Чоловiка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться менi опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя i став залiплювати дiрку в камерi. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозi знялася хмара куряви, i обiч мене промчали двi легковi автомашини: пана Анатоля i його приятеля. Я встиг побачити здивованi обличчя обох добродiїв, якi натрапили на мене за три кiлометри вiд порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.
- Як ви тут опинилися? - спитала вона. - Адже не перепливли поромом?
- Перелетiв, - замахав я руками. - Моя машина лiтає в повiтрi.
Дiвчина похитала головою.
- Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.
- А ви? - спитав. - На вiдпочинок? На дачу?
Вона знизала плечима.
- Їду додому. До батькiв. Я мiсцева. Наша садиба неподалiк звiдси. А я цього року закiнчила середню школу в Iлавi, а потiм складала у Варшавi екзамени до вузу. Склала i тепер повертаюся до батькiв на канiкули.
- А куди ви вступали?
- Ой, ви страшенно цiкавi. А на моє запитання так i не вiдповiли.
- Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навiщо ви пiдсiли до них? Менi здавалося, що вас зовсiм не цiкавить їхнє товариство.
Вона весело засмiялася.
- Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотiла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. I я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересiла до них, а хотiла дiзнатися, куди їде ця ватага.
- А той Капiтан Немо? Ви чули про нього?
Дiвчина знову заперечливо похитала головою.
- Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капiтана Немо нiколи не чула. Крiм того, що в книзi Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капiтан Немо.
- А проте всi бачили глiсер з такою назвою на борту.
- Гарний глiсер, - мовила захоплено дiвчина. - В нього спереду скло й маленька кабiнка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озерi.
- Глiсер 'Капiтан Немо' iснує, - зауважив я. - То, може, i якийсь Капiтан Немо є над Озерищем?
- Напевно, приїхав вiдпочивати, - мiркувала вона вголос. - А може, недавно тут оселився? Вiдтодi, як пiшла вчитись до Iлави, я десять мiсяцiв на рiк живу в iнтернатi, вдома буваю тiльки в недiлю, на свята й на канiкулах. Як приїду додому, запитаю у батькiв про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь бiля Озерища, то, може, ми ще зустрiнемося, i тодi я зможу бiльше розповiсти вам про нього. У моїх батькiв є човен, я часто плаваю ним по озерi. I хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрiтися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.
Я безпорадно розвiв руками.
- Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.
- Ви вже тут бували?
- Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.
- Ви рибалка?
- Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.
- А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.
Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.
Я надув колесо. Сiв у машину й поїхав лiсовою дорогою. 'Чи ще зустрiну її колись?' - подумав я про симпатичну дiвчину з бiлявою косою, яка на своєму велосипедi поверталася до батькiвського дому, щоб з гордiстю сповiстити: 'Я склала екзамени до iнституту'.
Було вже пополуднi, але лiтнє сонце ще добряче припiкало. Правда, сосновий лiс обабiч дороги давав трохи затiнку, однак вiд нагрiтої землi пашiло жаром. Пахло хвоєю i живицею, найкращим з моїх улюблених ароматiв. Проте я знову хотiв до озера, бо збирався скупатися. Крiм того, трохи зголоднiв; треба було приготувати обiд.
На перехрестi пiщаних лiсових дорiг, пiд потрiсканим стовбуром величезної берези сидiв якийсь чоловiк у великому солом'яному брилi. Обiч нього лежав великий брезентовий мiшок. Побачивши мене, подорожнiй пiдняв угору руку.
У тому жестi було стiльки розпачу й покiрностi, що я зупинив машину.
- Во-о-о-ди, - простогнав вiн.
У мене в термосi було трохи чаю. Чоловiк жадiбно ковтнув, глибоко вiдiтхнув. А потiм сказав:
- Спасибi вам. Це благородний вчинок - напоїти мандрiвника. Я йду до озера зi своїм клумаком вiд залiзничної станцiї. I не зустрiв жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всi прямували вiд порома.
Напевно, цей подорожнiй не мав ще й тридцяти рокiв, але неголений, iз закуреним, спiтнiлим обличчям вiн здавався значно старшим.
- Чомусь у таку гарну погоду люди тiкають вiд озера, а нiхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку свiту вся земна куля була вкрита водою i все життя почалося з води, шановний добродiю.
Я ввiчливо кивнув головою. 'Може, якийсь мандрiвний проповiдник?' подумалось.
- Ви теж тiкаєте вiд води, а повиннi їхати до порома. Тодi ви забрали б мене й мiй клумак. Хочете спробувати, який вiн важкий?
Я не хотiв пробувати, але вiн заходився гаряче вмовляти мене пересвiдчитися, який величезний тягар вiн мусить нести.
Я пригадав казку про мандрiвника, що зустрiв чоловiка з важким мiшком. Чоловiк попросив мандрiвника потримати мiшок, а потiм засмiявся i сказав: 'Тепер ти нестимеш цей мiшок або вiддаси його комусь. Мiшок зачарований'.
Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.
- О господи! - зойкнув я, опускаючи його на траву. - Що там у вас?
- Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...
- Ви пiрнаєте? - перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.
- Пiрнаю. Хiба це погано? - Його трохи збентежило моє рiзке запитання.
