нову думку Педріньйо. Та де взяти перо і мотузочок якийсь або хоч нитку?
— У мене в кошику папужине перо! — крикнула Емілія. — Графе, скиньте кошик з плечей і розкрийте його.
Граф спустив кошик на землю, відкрив кришку і простягнув ляльці папужине перо і коток ниток.
Хлопчик-невидимка прив’язав перо до волосся, і відтоді домовлятися з ним стало значно простіше. Перо, колихаючися у повітрі, вказувало, де він.
— Хай живе Пірце! — крикнула Емілія, миттю охрестивши нового друга.
І з цієї хвилини всі почали звати хлопчика-невидидмку тільки так — Пірце.
Тепер можна було рушати в дорогу. Для цього невидимий хлопчак витягнув з мішечка, схованого під деревом, особливий порошок і сказав, що це «порошок пирлімпим-пим». Він дав кожному дрібок і наказав нюхати. Всі понюхали і не чхнули. Тільки Емілія чхнула, та вона взагалі від усього чхала. Як тільки вони понюхали цей чарівний порошок (а це був дуже чарівний порошок), так зразу ж відчули себе легкими, як пух, і у вухах у них задзвеніло. Дерева почали розмірено кружляти навколо них, наче балерини у спідничках з зеленого листя, все далі й далі відходячи в сизий туман, і потім зовсім зникли з очей. Всі начебто поринули в якийсь дивний сон (чи це був не сон?) і пливли повітрям, як на хвилях якогось невідомого моря, а вітер незвичайної сили і швидкості ніс їх, начебто вони були мильні бульбашки, все далі й далі. Нікому не хотілося говорити, та ніхто і не міг би говорити, і тільки Емілія раптом слабо писнула:
— Дай мені понюхати ще того порошку, Пірце! Я почуваю, що падаю!
— Ні, просто ми наближаємося до мети, — відповів «голос».
І справді. Туман почав розвіюватися, і знову стали вирізнятися дерева. Ще кілька секунд — і всі відчули під ногами тверду землю. Приїхали! Всі розплющили очі і роздивились навколо. Річка, прозоріша за кришталь, тихо котилася оксамитно-зеленою долиною. Берегом ішло біле ягнятко, прямуючи до води: видно, напитися. Там, у глибині, висока синя гора велично поривалася у висоту, а поміж річкою і горою стояв ліс.
— Ми в Країні Байок; вона ще зветься Край Говорящих Звірів, — пояснив Пірце. — Звідси ми розпочнемо нашу мандрівку у Світ Чудес.
Сеньйор Лафонтен
— Як гарно! — вигукнув Педріньйо. — Добре було б перенести сюди Будиночок Жовтого Дятла.
Кирпа також була захоплена.
— А звірі в цьому краю і справді говорять, чи вони тільки прикидаються? — спитала вона.
— Базіки невгамовні! — відповів Пірце. — Якби вони не говорили, то й байок не було б. Ходімо берегом, ми скоро зустрінемо кого-небудь з тутешніх звірів.
— Та онде баранець, — сказала Емілія.
Але цієї хвилини назустріч їм з лісу вийшов чоловік з довгим, круто завитим волоссям, одягнутий за старовинною французькою модою. На ньому були короткі облиплі панталони до колін і курточка в талію. На ногах — черевики з великими пряжками, а на голові — триріжний капелюх. Мереживо білою піною скипало навколо його шиї і на зап’ястях. Він ішов, спираючись на товсту палицю, розміреним кроком людини, що поринула в роздуми.
— Це баранців хазяїн? — запитала Емілія.
— Ні! — поспішив запевнити її Пірце. — Це сеньйор Лафонтен, дуже розумний француз. В книжках пишуть, що він народився 1621 і помер 1695 року. Та він зовсім не помер, а просто оселився тут, у Країні Байок. Він живе тут, щоб спостерігати життя тварин.
— Я знаю його добре, — сказав Педріньйо. — Він дуже знаменитий, написав багато байок. У нас дома його книжка є.
Тим часом сеньйор Лафонтен підійшов до річки і, сховавшись за кущиком, почав ждати. Баранця, видно, дуже морила спрага. Він вже зовсім підійшов до води, витягнув шийку і — глю-глю-глю — почав був пити, коли раптом інший звір, з лютою мордою і взагалі мало симпатичний, вийшов з лісу, понюхав навіщось повітря і рушив у той бік, де було ягнятко. Йшов і облизувався.
— Це вовк! — прошепотів Пірце. — Він з’їсть ягнятко з байки…
— Яке свинство! — з болем сказала Кирпа. — Не давай йому, Педріньйо, шпурни в нього камінь!
— Ось ще! — відгукнувся Педріньйо. — Не стану я байки псувати. Бачиш, сеньйор Лафонтен узяв олівець і записує.
Вовк близенько підійшов до ягнятка і сказав з суто вовчою зухвалістю:
— Що це за неподобство, грубошерста тварюко! Як ти смієш каламутити воду, яку я збираюся пити, га? Хіба не розумієш, що я не можу вдовольнятися недопитками якогось жалюгідного ягнятка?
Бідолаха весь затремтів. Він знав вовка за чутками: ні один, кажуть, баранець від нього не врятувався. І голосом, уриваним від страху, він відповідав:
— Пробачте, будь ласка, Ваша Вовкість, але ж ви стоїте вгорі за течією, а я, вибачте, внизу, отож, з вашого дозволу, насмілюся сказати, я ніяк не можу скаламутити воду, яку ви збираєтеся пити, сеньйоре.
— І справді розмовляють, га! — вигукнула Емілія. — Просто як люди!
Вовк немовби не чекав від ягнятка подібної відповіді, бо осікся і зо три рази нерішуче кашлянув. Та потім сказав:
— Та і взагалі, справа не тільки в цьому. У нас з тобою старі рахунки. Торік ти, мій любий, тут просторікував, начебто я схожий на злодійкуватого пса. Забув, га?
— Це неправда, Ваша Вовкість, бо мені лише три місяці, торік мене і на світі не було. Запитайте маму.
— Ось тобі, вовче! — тихенько сказала Кирпа. — Не чекав, певно! Подивимося, що ж ти тепер скажеш!
А сеньйор Лафонтен за кущиком все писав, усе писав…
Ця відповідь завела в безвихідь вовка, який був не тільки лютий, але й недорікуватий, або, кажучи відверто, дурний. Він знову покашляв і ніби замислився.
— Авжеж, — буркнув він нарешті.— Але якщо то був не ти, так, значить, твій брат, а це однаково.
— Як же це могло статися, Ваша Вовкість, коли я — єдина дитина?
Побачивши, що словами ягнятка не проймеш, вовк вирішив діяти силою.
— Ну, а якщо це був не твій брат, то, значить, твій дядько, зрозуміло? — І вовк ступив до ягнятка, вищиривши зуби.
Він вже зовсім приготувався зробити «кр-рак» і з’їсти бідолаху, коли раптом сеньйор Лафонтен вискочив з-за свого куща та як вдарить його палицею по носі!
Ну, кум вовк цього не чекав. Він підібгав хвіст та й гайнув до лісу.
Всі страшенно зраділи. Емілія побігла погратися з ягнятком, а всі інші підійшли до сеньйора Лафонтена.
Емілія і Лафонтен
Кирпа знала два слова по-французьки: «бон жур», що означає «добридень», і «о ревуар», що означає «до побачення». Інші не знали жодного. Зважаючи на це, її на правили до байкаря на переговори. Кирпа все наплутала вже з самого початку і замість «бон жур» сказала:
— О ревуар, сеньйоре Лафонтене. Ми тільки що приїхали з Будиночка Жовтого Дятла і побачили, як здорово ви вдарили палицею по носі цього гидкого вовка. Дуже правильно зробили. Прийміть, будь ласка,
