розколини якраз на вершині скелі, отож коли б навіть звірі їх помітили, то однаково не змогли б до них дострибнути. Звідси можна було все побачити, не наражаючись на найменшу небезпеку. Всі розмістилися як хто міг і почали дивитися крізь розколину.
— Ось він! — сказав Педріньйо, що перший побачив лева. — Ось він, лев з байки, на своєму троні з кісток, оточений усім своїм двором…
Так, справді, то був лев з байки, що зібрав свою звірину на раду, щоб розв’язати важливі питання: як зупинити страшну моровицю, що лютувала у звіриній державі. Раніше ніж що-небудь ухвалити, володарі звичайно радяться з мудрецями, астрологами, придворними блазнями й іншими видатними особами. Так зробив і цар звірів. Спочатку він звернувся за порадою до старої мавпи, зовсім сивої, вже такої вченої, що просто далі нікуди.
— Що ви думаєте, сеньйоро мавпо, про цю моровицю, яка нас усіх губить?
Мавпа тричі кашлянула і сказала:
— Хай буде вам відомо, Ваша Величність, що ця моровиця — кара, послана нам з неба. Ми образили небесні власті, от у чому річ. І тепер єдиний засіб пом’якшити гнів богів — це принести їм в жертву когось із нас.
— Дуже добре, — сказав лев, — але кого?
— Того, хто більше за всіх обтяжений злочинами, — відповіла мавпа.
Лев заплющив очі і поринув у роздуми. Згадав своє минуле життя, своє свавілля і свою жорстокість, згадав невинних зебр, газелей, оленів, баранів і навіть людей, яких він убив. І надумав зробити красивий жест: віддати на жертву себе, як найбільш обтяженого злочинами.
Ніхто із звірів, звичайно, не насмілиться підтримати його, отже, це буде й красиво й зовсім безпечно. Так звичайно робили володарі, які хотіли залишитися знаменитими в історії.
— Друзі! — сказав лев, зробивши зажурене лице. — У мене не залишається ніяких сумнівів: саме мене слід офірувати. Ніхто не вчинив тяжчих злочинів, ніж ваш цар, друзі мої! Хто забив найбільшу кількість оленів, баранів, зебр і людей? Я! Значить, я і повинен стати жертвою. Як ви вважаєте?
Сказав і обвів очима придворних з таким виглядом, начебто думав: «Цікаво глянути, у кого вистачить зухвалості погодитися». Всі були твердо переконані, що лев насправді найбільший злочинець на весь ліс, але ніхто не насмілився заявити про це вголос.
Тоді лисиця вийшла вперед і сказала маленьку складненьку промову.
— Дурниці, Ваша Величність! — сказала лисиця. — Якщо є на світі істота з чистою совістю, то це саме наш добрий цар лев. Ви убивали оленів, і баранів, і зебр, і людей? О, але ж це не тільки не злочин, а навпаки — акт благородного милосердя. Для чого потрібні ці тварюки? Яке їхнє місце у світі? Це ж нижчі тварюки, тож Ваша Величність зволила зробити прекрасний вчинок, очищаючи від них землю. Хай ніхто не зрозуміє мої слова як лестощі, бо лестощі я зневажаю, але ви, Ваша Величність, на мою думку, не злочинець, а святий!
Грім оплесків був відповіддю на слова лисиці. Лев повів вусами і облизнувся від задоволення, милостиво кивнувши в бік речниці. Тут підвівся тигр і говорив так само, як раніше лев: звинуватив себе у великих злочинах і заявив, що кари заслуговує саме він, і ніхто інший. Лисиця виголосила нову промову, ще складнішу, ніж перша, доводячи, що тигр — святий номер два. Та ж сцена повторилася з усіма, наділенимй кігтями й зубами. Виявилося, всі святі. Нарешті черга дійшла до осла.
— Поклавши руку на серце, я не почуваю себе винним ні в якому злочині,— сказав він як сущий осел, — я їм лише траву. Ніколи й мухи не вбив. Якщо мене гедзь ужалить, то я його хвостом змахну та й усе. Ніколи не крав. Навіть не хвицався, тому що у мене ноги болять. Нічого я такого не пригадаю. От як воно.
Коли осел закінчив, звірі перезирнулись. Ця сповідь справила на них тяжке враження. Лисиця вийшла наперед і виголосила промову як виразник загальної думки.
— Ось найстрашніший злочинець! — сказала вона, вказуючи на бідного осла. — Це через нього небеса наслали на нас цю пошесть, його й варто пожертвувати. Подумайте тільки, він признався, що не хвицався, бо в нього ноги болять. Значить, якби не боліли, то він би всіх нас зовсім затоптав. Смерть норовистому!
— Смерть! Смерть! — закричали звірі.
Побачивши, як обернулася справа, цар лев теж обурився.
— Жалюгідний биндюжнику! — заревів він. — Це через тебе, значить, гине моя держава! Засуджую тебе до страти: тебе негайно розірве на шматки придворний кат. Тигре, виконай наказ твого володаря!
Очі тигра-ката блиснули. Роздирати на шматки тварин була для нього найбільша втіха. Він облизнувся і присів, щоб ринутися на тремтячого осла. Та так і залишився… Величезний камінь упав з верху печери прямісінько йому на голову — тор-р-рох! Страшний переполох… Всі розбігаються… Дами знепритомніли… Хто це зробив? Хто? Ну, звичайно, Пірце.
— Браво! — крикнули разом Кирпа і Педріньйо. — Оце називається влучна стрільба!
Біжімо! — крикнув Пірце. — Скоріше! А то лев нас зачув і вже облизується.
Гукати ще раз не довелося: всі, як горох, скотилися вниз узгір’ям.
Полонені
На бігу Пірце зіткнувся з ослом, який теж виносив ноги, і стрибнув йому на спину. Тому своїх супутників він залишив далеко позаду, і вони заблудилися в лісі. Без Пірця вони не знали дороги і чвалали, чвалали навмання, аж поки причвалали, самі того не відаючи, до Мавпячої країни. Не встигли вони перейти кордон цього королівства, як вартові накинулися на них і зв’язали ліанами. І миттю ж бранців було доправлено до двору, щоб стати перед Макаком XIV, королем Мавпії, якого при дворі звали Король-Сонце: коли Макак з’являвся, усмішка, наче сонце, осявала мавпячі лиця.
— Ваша Величність! — сказав один вартовий. — Осмілюся запропонувати вашій вельможній увазі цих чотирьох мандрівників, що перейшли кордони вашого королівства без візи.
— Брехня, сеньйоре король! — закричала Емілія. — У мене є віза. Погляньте-но! — І, розкривши кошик, навіть не знімаючи його з плечей бідного графа, Емілія вийняла свою знамениту шпильку з голубкою. — Ось моя віза!
Король-Сонце оглянув з великою увагою цей невідомий йому предмет, бо ніколи не бачив навіть звичайної шпильки, а з голубкою — і поготів. Потім сказав:
— Ухваленою формою візи на в’їзд до мого королівства є вищий сорт банана — «золотий банан», але я гадаю, що в інших державах можуть бути й інші форми візи, тому можна вважати дійсною візу, яку показала ця сеньйора. Відпустіть її.
Вартові почали розв’язувати Емілію, а тим часом Педріньйо знайшов засіб сказати їй мовою «кі», яку мавпи не розуміють:
— Рокозкакожикі Пікорцекіку, щоко мики покотрапилико в лакопикі до кіцихко гикодких маковкоп (розкажи Пірцеві, що ми потрапили в лапи до цих гидких мавп).
— Гакораздка (гаразд), — відповіла непомітно Емілія і, як тільки з неї упали останні ліани, дременула стрімголов, навіть не озирнувшись.
Тепер перед високим достойником королівського роду Банановичів стала Кирпа.
— Сеньйорито, — сказав король з мавпячими манерами, — хоча вступати в межі мого королівства без візи — це великий злочин, та я охоче вислухаю ваші пояснення. Я король великодушний, і мені більше до душі нагороджувати, аніж карати. Скажіть мені, яке у вас враження від мого двору?
Кирпа поглянула навколо себе і побачила тільки мавп, що були одна за одну кудлатіша і страшніша. Та вона була не дурна і зрозуміла, що коли скаже правду, то їй за неї доведеться дорого заплатити. Краще прикидатися захопленою і казати тільки те, що може бути приємне всій цій огидній мавпячій публіці. І Кирпа відповіла королю таке:
— Я захоплена, Ваша Величність, пишністю цього двору! Я бачила різних королів — Короля Чирви, Короля Бубни, Короля Вина, Короля Жиру. Та, повірте, жоден з них за красою і благородством не зрівняється
