Орден Жовтого Дятла

наші поздоровлення. Бон жур.

Байкареві дуже сподобалася Кирпина промова. Він трохи підняв її, поцілував у голову і сказав:

— Ти даремно стараєшся розмовляти зі мною по-французьки, дівчинко. Я розумію мову всіх людей і всіх звірів.

Всі оточили байкаря. Емілія теж підійшла, вирішивши, що з ягнятком можна погратися й пізніше. Її дуже дивував костюм байкаря: чоловік — і раптом мереживо! Ну де це видано? І ця довга чуприна з кучериками, як у жінки. «Хто його зна, може, у бідолахи нема ножиць?» — подумала жаліслива лялька.

Побачивши Емілію, Лафонтен здивувався:

— Ой, лялька! От тільки ляльки тут у нас і не вистачало. І ходити вміє! Може, вона говорить?

— Певна річ. У Емілії язик без кісток, — відповіла Кирпа.

Лафонтен був дуже вражений: дарма що вже старий, він ніколи в житті не бачив ляльки, яка вміла б говорити.

— Чудасія! — сказав він. — Я бачив чимало ляльок у нас у Франції, та всі вони були німі як риби. Світ іде до поступу безперечно. Як тебе звуть, лялечко?

— Емілія де Рабіко до ваших послуг, сеньйоре.

— Гарне ім’я. А хто тебе навчив говорити?

— Ніхто, — відповіла Емілія не замислюючись, — я так і народилася. Коли лікар Слимак дав мені розмовні пілюлі, я відразу ж заговорила.

— Емілія розмовляє дуже добре, — пояснила Кирпа, — шкода тільки, що вона меле стільки дурниць.

Француз посміхнувся:

— Ану, лялечко, скажи яку-небудь дурницю, старий Лафонтен хоче послухати.

Емілія засмутилася і, бгаючи кінчик своєї ситцевої хустинки, відповіла дуже до речі:

— Так, з наказу, я не вмію…

Сеньйор Лафонтен побалакав з усіма дуже люб’язно і сказав, що місце, де вони зараз перебувають, подобається йому більше за всі інші місця на світі. Тут він слухає розмови тварин, і тут він навчився багато чого, про що потім розповів у своїх байках.

— Я вже читав деякі ваші байки, — сказав Педріньйо, — ви дуже добре пишете, сеньйоре.

— Ти так уважаєш? — запитав Лафонтен, усміхаючись скромною усмішкою. — Я дуже радий, Педріньйо. Твоя думка для мене дуже цінна, бо вона щира.

А Емілія тим часом не відводила очей з чуприни байкаря. Бідолаха живе самотньо в цьому закутку, і, напевно, у нього немає ножиць, гадала вона. І раптом Емілію осяяло: вона відкрила свого кошика і, витягнувши з нього половинку зламаних ножиць, простягнула французові з словами:

— Прийміть, будь ласка, цей подарунок, сеньйоре.

Байкар витріщив очі, не розуміючи, чого вона від нього хоче.

— Та навіщо мені це, лялечко?

— Щоб обстригти волосся.

— Ах, от що! — засміявся байкар. — А хіба можна стригти волосся половинкою ножиць?

Та Емілія ніколи не губилася і через те відповіла:

— А ви обстрижіть з одного боку!

Кирпа втрутилася і, відтягнувши ляльку вбік, сказала байкареві, щоб не звертав уваги, бо Емілія, на жаль, несповна розуму. Та байкар добродушно засміявся і сказав, що, навпаки, «у ляльки жвава і самобутня особистість». Кирпа не зовсім зрозуміла, що значить «самобутня особистість», та з цієї хвилини почала обходитися з Емілією поважніше.

Цієї хвилини хлопчик-невидимка, якого весь час не було, підійшов до них. Побачивши перо, що пливло в повітрі, сеньйор Лафонтен здивувався. Він дивився, дивився, аж чоло зморщив, а все ніяк не міг збагнути, що ж це таке.

Емілія глумливо захихикала:

— Дивно, сеньйоре, такий мудрець — і дивуєтесь!

А ось відгадайте загадку: «Що таке папужине перо без папуги?» Здогадуєтеся?

Байкар розумів дедалі менше.

— Не догадаюся, — признався він нарешті.

— А я знаю! — дражнила Емілія. — Я знаю! Це значок хлопчика-невидимки.

Байкар розумів не більше, ніж раніше. Педріньйо довелося розповісти йому всю історію від початку і до кінця. І все ж навіть після цього пояснення сеньйор Лафонтен стояв з розкритим ротом і витріщеними очима… Зрозуміло, адже він у житті не бачив хлопчика-невидимки!

— Ой, Педріньйо! Ви всі розповідаєте про речі, занадто нові для такої старовинної людини, як я.

І, побачивши, що сонце вже високо, він запропонував:

— Не гаймо часу. Давайте подивимося ще одну байку.

Він пішов, і всі за ним. Педріньйо йшов поруч з сеньйором Лафонтеном. Він вивчав кожний його рух, бо хотів також навчитися писати байки. Він навіть навмисно подивився, яким олівцем писав знаменитий француз, щоб купити такий самий. А Емілія всю дорогу набиралася духу і, нарешті, відійшовши якнайдалі від Кирпи, щоб уникнути її шпильок, сказала байкареві:

— Навзамін на мою половинку ножиць я хочу попросити у вас одну річ, сеньйоре Лафонтене.

— Яку, лялечко? Скажи.

— Я хочу попросити байку.

— Половинку байки? — пожартував Лафонтен.

— Ні, цілу, де б діяли ягнятко, і ганчір’яна лялька, і…

Кирпа підбігла, схопила Емілію і засунула до себе в кишеню, сказавши:

— Це вже занадто! Здається, тутешнє повітря зовсім зіпсувало її нерви.

Розділ шостий Моровиця звірів

Тим часом хлопчик-невидимка відстав од усієї компанії, задивившись на мавп, що пустували на узліссі. Наздоганяючи своїх супутників, він гукнув до них звичним «кукуріку». Сеньйор Лафонтен знову здивувався.

— Півень співає,— сказав він наївно.

Всім дуже схотілося засміятися, коли почули, що така розумна людина сказала таку дурницю. Та всі стрималися, пригадавши, як донна Бента вчила поважати старших. Всі, крім Емілії. Маленька насмішниця відповіла на слова мудреця своїм звичним коротким смішком і, перш ніж Кирпа встигла їй перешкодити, промовила:

— Сеньйоре Лафонтене, ви пошилися в дурні! То зовсім не півень і навіть не курка. То Пірце.

Кирпа, паленіючи з сорому, затулила їй рот рукою.

— Як ти розмовляєш з такою мудрою людиною, Еміліє? Бабуся, коли довідається, буде дуже гніватися!..

Тієї миті папужине перо підпливло зовсім близько до них і зупинилося.

— В лісі куди більше звірів, ніж тут, — сказав «голос», — там леви, тигри, мавпи, ведмеді… Ну, словом, всі важливі звірі.

— Я хочу бачити лева… — сказав Педріньйо.

І вся компанія, прямуючи за папужиним пером, що пливло у повітрі, пішла до лісу.

А ось і гора, де міститься печера царя звіріа. Тепер треба було йти, пильнуючи, навшпиньки, щоб не потрапити на очі якому-небудь хижакові. Нарешті дійшли до входу в печеру. Кістки з’їдених тварин, розкидані по землі, і сморід падла не залишали ніякого сумніву — лев’яче лігво було саме тут.

— Я знаю розколину в скелі, — сказав Пірце. — Звідти ми можемо побачити лева так, що він нас не побачить. Ідіть за мною і не робіть ані найменшого шелесту.

Всі рушили за Пірцем, ступаючи м’яко, як кіт. Піднялися скелястим узгір’ям і незабаром досягли