з Вашою Величністю! До того, я ніколи не бачила придворних дам прекрасніших, ніж при Вашому дворі! Я так захоплена Вашим королівством, що я б тут залишилася на все життя, якби Ви, Ваша Величність, дозволили і бабуся погодилась.
Макак XIV навіть облизнувся. Хоча він і звик слухати самі похвали, та йому ніколи ще не доводилося зазнати насолоди від такого високого стилю.
— Відпустіть її негайно, — наказав він, — і дайте цій чарівній гості найвище дерево для проживання і найприємнішу мавпу за чоловіка! Її заповітне бажання буде вволено: вона залишиться жити в нашому королівстві. Я пошлю гінців до її бабусі, яка буде, безперечно, в захваті, коли довідається, яку високу честь Король-Сонце зробив онучці.
Кирпа не ждала такої високої честі, вона поморщилася, та вирішила примиритись і терпляче ждати, поки Пірце з’явиться рятувати. Її було негайно доправлено на «її» дерево, в той час як вартові вже тягнули до короля бідолаху графа з кошиком Емілії на плечах.
— А ви, сеньйоре мандрівник у капелюсі і з кошиком, яка ваша думка?
Бідний мудрець спустив на землю кошик, сів на нього й витер долонею піт з чола.
— Моя думка? — перепитав він відхекуючись. — Моя думка, що цей кошик дуже тяжкий для такого хворого діда, як я.
— Я не питаю ні про який кошик, йолопе ви такий! Як вам моє королівство? — насупився король.
Граф нічого не відповів: він був зовсім змучений, адже він всю дорогу тягнув на плечах важкий вантаж. Де вже йому було звертати увагу на те, що робиться навколо!
— Пробачте мені, Ваша Величність, — сказав він, — але я ще нічого не робив, бо здорожився. Дозвольте мені спочатку перепочити і виспатися. Завтра я прокинуся з свіжою головою і тоді скажу свою думку.
Королю зовсім не сподобалася така відповідь, та він постановив не сперечатись і розпорядився, щоб графа поклали спати і привели останнього полоненого.
Вартові приволокли Педріньйо. Хлопчик був розлючений тим, що сталося. Ах, коли б у нього був з собою нагай, він би тоді добре відповів цій великій мавпі! Та нагая не було. І руки у Педріньйо були зв’язані. Ну що ж, однаково він скаже те, що думає, бо він людина з твердою вдачею і завжди говорить правду… І, коли король звернувся до нього з тим же запитанням, з яким раніше звертався до інших, Педріньйо відповів:
— Як мені ваше королівство? Нема тут ніякого королівства. Не бачу ніякого короля. Мавпа як мавпа, сидить на гілці, а гадає, що це трон. Придворні дами? Мавпи. Мавпячі морди. Манери? Мавпячі манери. Суцільне мавпування! І взагалі все це величезний мавпятник, що у всіх лісах є.
— Геть з-перед очей моїх, підлий наклепнику! — заревів Макак XIV, задихаючись від гніву. — Хапайте його, вартові! Прив’яжіть його до стовбура дерева, хай мурашки-людожери зжеруть його живцем!
І тут сотні рук схопили бідолашного Педріньйо і поволокли по землі, наче це було гроно бананів.
Пірце вже тут
Кирпу допровадили на вершину дерева, де вона мусила тепер жити все життя в товаристві свого чоловіка-мавпи. Педріньйо прив’язали до стовбура, чекаючи мурашок, які його повинні були з’їсти. Графа поклали спати на гілці. Оцей був справді щасливий. Він побачив чудовий сон: начебто Емілія десь поділась і кошик теж взяла з собою.
Ось і ніч. Мавпяче плем’я обляглося, — і незабаром на всій ділянці лісу не чутно було нічого, крім хропіння. З свого дерева Кирпа бачила Педріньйо, прив’язаного до стовбура.
— Покотекарпикі котрошкокі, Пікорцекі обов’язково-ко накас знайде! — гукнула вона йому.
І не встигла вона докінчити своєї фрази мовою «кі», як почула здалеку знайоме «кукуріку».
— Цеко вікон! — скрикнула дівчинка, плескаючи в долоні.
Так, це був він… Папужине перо швидко пливло в повітрі над осликом, що мчав учвал. Пірце стрибнув на землю і допоміг Кирпі злізти з дерева. Мавпи, поставлені під деревом на варту, спали так міцно, що нічого не помітили.
— Дивно, як вони сплять! — сказала Кирпа. — Ми так гомонимо, а вони всі сплять.
— Зрозуміло! — вигукнув Пірце. — Я їм підсипав стільки снотворної трави у водоймище, де вони п’ють, що вони прокинуться не раніше ніж завтра після полудня. А що з Педріньйо?
— Ось він, його до стовбура прив’язали!
Пірце побіг розв’язувати хлопчика. Потім збудив графа, який дуже зажурився, що йому не довелося доглянути сон і треба було знову брати на плечі кошик.
— І Емілія тут? — запитав він розчаровано.
— Жде за заворотом. Тепер сідайте всі верхи на осла і рушаймо!
— Зачекайте! — сказав Педріньйо. — Я ще з цим мавпячим королем не поквитався!
Він розшукав серед придворних, що хропли, Макака XIV, який також хропів.
«Щоб йому таке зробити? А, знаю!»
Він витягнув свій складаний ножик і обстриг Королю бороду і шерсть на кінчику хвоста, примовляючи:
— Ось завтра прокинуться мавпенятка, і ніхто не пізнає свого короля Макака Банановича! І проженуть твою мавпячу величність палицями!..
І, завершивши свою помсту, Педріньйо прожогом кинувся бігти і приєднався до своєї компанії.
— Поїхали! — крикнув Пірце ослові.
Осел помчав учвал, і не минуло й півгодини, як вони знову опинилися на тому місці, де розлучилися з сеньйором Лафонтеном. Вони побачили його ще здалеку: він сидів на тому ж камені, що й давніше, глибоко замислившись.
Кирпа, що стомилася від пригод цього дня, хотіла скоріше повернутися додому. Не злізаючи з осла, вона швидко й плутано розповіла байкареві про все, що сталося.
— Іншим разом я все розповім до ладу. А зараз не можу. До побачення, сеньйоре Лафонтене! Ми ще якось заїдемо!
— Куди ви так поспішаєте?
— Обідати! — крикнув Педріньйо.
— Сеньйоре Лафонтене, — сказала Емілія, — майте на увазі, що ви нам дуже сподобалися. Приїжджайте до нас на чашку кави. Гаразд? Тільки надягніть довгі штани і піджак, а то тітонька Настасія злякається. Та ви не соромтеся! Донна Бента любить гостей, вона добра…
Байкар обіцяв приїхати.
— О ревуар! — крикнула здаля Кирпа.
— О ревуар! — відгукнувся сеньйор Лафонтен і помахав на прощання рукою.
Він довго ще дивився їм услід, сидячи на своєму камені на березі ріки, а коли ослик зник вдалині за хмарою куряви, зітхнув:
— Щастя, ім’я твоє — молодість!
Радник
А тим часом донна Бента в кухні розмовляла з тітонькою Настасією:
— Що це означає? — казала вона. — Діти вчора пішли спати раніше ніж звичайно, я зразу подумала, що недарма. А сьогодні вранці, коли я прокинулася, їх вже й сліду не було. Навіть кави не пили! І де їх, бісенят, носить?!
Стара негритянка смажила рибу і відповіла, не обертаючись:
