— Ці діти ще такого накоять, що й не відхрестишся… Мабуть, знову якісь казки, королі та принцеси… А ви не засмучуйтеся, сеньйоро: зголодніють, то всіх королів забудуть, і як прибіжать, то їм хоч ціле відро риби насмаж, ще попросять!.. А ця ламбарі — рибка річкова, ніжна… Отож не турбуйтеся, прийдуть.
— Авжеж, — погодилася донна Бента, — тільки голод і може їх додому загнати…
Годинник пробив шосту…
— Ой, як пізно, Настасіє! — сказала донна Бента перелякано. — Боюсь, чи не сталося з ними що- небудь…
І вона пішла на веранду, сіла і почала дивитися на дорогу.
За кілька хвилин вдалині знялася хмара куряви.
— Там якийсь вершник! — сказала донна Бента, приглядаючись. — Настасіє, йдіть-но сюди, ви краще бачите, погляньте… Ви не бачите, хто там їде?
Негритянка прийшла з кухні з дерев’яною ложкою в руках і також почала вдивлятися.
— Це вони, сеньйоро. Геть усі на ослі на якомусь… Їй-богу! Справжнє чаклунство, господи прости…
Осел примчав чвалом і зупинився. На ньому гроном сиділи: посередині — Пірце, тримаючи за руку графа; позаду нього — Кирпа з Емілією в кишені; а попереду всіх — Педріньйо.
Всі стрибнули на землю і рушили до веранди.
— От чудасія! — промурмотіла тітонька Настасія. — Погляньте, сеньйоро, граф висить у повітрі, а над ним — папужине перо… Примітили?
— Добрий вечір, бабусю! — закричала Кирпа ще на першій сходинці ганку. — Ось і ми! А які у нас пригоди!..
— Бачу, бачу, — пробурчала донна Бента, силкуючись говорити сердито, хоча була страшенно рада, що нічого не сталося. — Але що у вас з графом, чому він у повітрі висить і над ним перо якесь?
Діти розсміялись:
— Можеш хоч цілий вік думати, бабусю, і однаково не відгадаєш… Ану спробуй, відгадай…
Донна Бента дивилася-дивилася, думала-думала… Поглянула на тітоньку Настасію…
— Не можу, — сказала вона, — краще самі скажіть.
— Це Пірце несе графа! — ще голосніше заверещала Емілія.
Донна Бента поглянула на тітоньку Настасію, але та стояла, роззявивши рота… Обидві бабусі нічогісінько не могли зрозуміти. Тут Кирпа над ними змилувалася і розповіла всю історію хлопчика- невидимки і про те, як він возив їх до Країни Байок.
— Він несе графа, але через те що він невидимий, то ви бачите тільки графа… Зрозуміло?
Обидві бабусі тільки ще ширше роззявили роти, невідривно дивлячись на пірце. І раптом пірце плавно спустилося і лягло на землю.
— Візьми моє перо, Еміліє,— почувся голос. — До побачення, всі. Я ще повернуся…
— Пірце, куди ж ти? — вигукнули разом Педріньйо, Емілія і Кирпа.
— Будьте щасливі… — почулося здалеку.
Кирпа та Емілія, мабуть, заплакали б, та цієї хвилини на подвір’ї закричав осел. Усі повернули голови.
— Чий це осел? — запитала тітонька Настасія.
— Нічий, — відповідав Педріньйо. — Наш. Ми його від тигра врятували, і він тепер наш друг. Він сюди жити приїхав. Назавжди.
— Він витривалий? — запитала донна Бента.
— Це що, бабусю! Він говорити вміє!..
Очі тітоньки Настасії, і без того широко розкриті, розкрилися ще ширше, а рот зробився такий, що помаранча повністю вмістилася б. Осел уміє говорити! Ні, знаєте, це вже занадто…
— Та чи так воно, сеньйоро? Ви вірите?
— Та це ж радник! — вигукнула Емілія. — Він на раді звірів таку промову виголосив — заслухаєшся!
— Ну, дайте радникові води і нагодуйте його, Настасіє,— сказала донна Бента. — Ми так його і зватимемо — Радник.
Стара негритянка послухалася. Вона принесла поїсти, налила в мисочку води з глечика, та підійти до осла ніяк не наважувалася.
— Та я боюсь, сеньйоро! — сказала вона, глянувши на донну Бенту. — Якщо він мені щось скаже, то я упаду з переляку…
— Ну, не кажіть дурниць! Здається, у нього хороша вдача, — тільки й почула вона на відповідь.
Тоді стара негритянка зійшла з ганку, ступила два кроки і зупинилася. Вона поставила тарілку тут же біля ганку, на підстилочку, поряд — мисочку з водою, сказала:
— Ну, як хочете, далі я не піду. Він, коли хоче, може підійти сюди… — відступила кілька кроків і завмерла: що тепер буде?
Осел вважав цілком природним, що бабуся боїться. Він повільно наблизився, все з’їв, випив усю воду — смачна вода, холодна… Та він був добре вихований і тому, облизнувшись, повернувся до тітоньки Настасії:
— Спасибі, тьотю! Бог вам за це заплатить, — сказав осел, правда тихо, та зовсім виразно.
— На допомогу, сеньйоро! — зарепетувала бідна негритянка. — І справді говорить, нечиста сило!
І прожогом майнула до кухні, перехрестившись разів, напевно, з двадцять, не менше.
Проте таке становище тривало недовго. Тітонька Настасія незабаром утратила всякий страх і дуже подружила з ослом. Вона його доглядала, давала йому маїс і воду, щотижня чистила його скреблом. А ослик усе дякував. Він узагалі був тихий, добре вихований. Коли діти на ньому каталися, то якщо комусь важко було відразу сідати, він казав своїм мирним голосом:
— Зачекайте, онде пеньок, він правитиме за стілець.
Кирпа часто, засунувши Емілію в кишеню, каталася на ослику. Педріньйо з графом теж інколи каталися: Педріньйо верхи, а графа прив’язували до гриви.
Донна Бента з великою цікавістю вислухала розповідь. Особливо її зацікавив сеньйор Лафонтен, що його байки вона читала французькою мовою. Вона завжди була велика прихильниця знаменитого байкаря і вважала його чудовим письменником.
— Просто шкодую, що не поїхала з вами, — сказала вона. — Розмова з сеньйором Лафонтеном була б втіхою моєї старості.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Мисливські подвиги Педріньйо
Це, слово честі, ягуар
З усієї родини донни Бенти найбільший гультяй був маркіз де Рабіко. Він знав напам’ять усі навколишні ліси й переліски і встигнув сунути своє рильце навіть у бамбукові зарості, хоча донна Бента якнайсуворіше заборонила там гуляти, адже бамбук розрісся так густо й високо, що і вдень там було майже поночі.
І от саме коли Рабіко вирушив у похід до бамбукового лісу поласувати «древесними вушками», які виростають на гнилих стовбурах, щось, видно, припало там йому не до смаку, бо він примчав звідти, мов баский кінь.
— Що сталося? — запитав Педріньйо, побачивши, що у маркіза очі от-от вистрибнуть з орбіт. — У тебе
