такий вигляд, як у маркіза, що бачив ягуара…
— Не бачив, та майже бачив! — пророхкав маркіз, тихенько повискуючи і відсапуючись. — Я почув досить дивне нявчання, а потім побачив дуже дивні сліди. Я ніколи не бачив ягуара, та, кажуть, це величезний кіт — з ціле теля. Так от нявчання, яке я чув, було котяче, тільки багато голосніше, а сліди також котячі, тільки куди більші. Значить, це був ягуар.
Педріньйо замислився над розповіддю Рабіко. Може, це й правда? Він згадав, як сусіда днями розповідав, що поблизу почала зникати худоба… Він побіг шукати Кирпу.
— Знаєш що? Рабіко зробив відкриття: у бамбукових заростях бродить ягуар!..
— Ягуар? Та що ти! Піду скажу бабусі…
— Не роби дурниць, — попередив хлопчик: — Бабуся такий страхополох, вона або помре з переляку, або сьогодні ж відвезе нас до міста. Краще нічого нікому не казатимемо і самі спіймаємо ягуара.
Кирпа витріщила очі:
— Чи ти не збожеволів, Педріньйо? Ти не знаєш хіба, що ягуар — це дикий звір, він полює на людей?
— Атож, знаю і ще знаю, що люди полюють на ягуара.
— Так то ж дорослі люди, дурненький!
— «Дорослі люди»… — повторив хлопчик, посміхнувшись. — Бабуся і тітонька Настасія дорослі люди, а як побачать таргана, то чимдуж утікають. Важливо бути не дорослим, а хоробрим, і я…
— Я знаю, що ти хоробрий, як войовничий півник, та ягуар — це ягуар. Однією лапою першого- ліпшого мисливця уб’є, каже тітонька Настасія.
Педріньйо хвацько ударив себе в груди:
— Побачимо! Я влаштую облаву і, даю слово, притягну цього ягуара за вуха до нас на подвір’я. Хто боїться, може залишитися вдома. Я піду сам.
Кирпа аж затремтіла від захоплення, бачивши таку хоробрість, і відстати від брата не захотіла.
— Я також піду! — заявила вона. — Той, у кого кирпатий ніс, не повинен боятися… Ходім збирати народ…
І вони пішли розшукувати своїх товаришів. Першим на очі потрапив маркіз де Рабіко; він стояв біля кухонних дверей і, як завжди, був дуже зайнятий: їв гарбузову лушпайку.
— Поспішай, маркізе, ти візьмеш участь в експедиції до лісу — ми маємо полювати на ягуара.
Почувши таке повідомлення, бідне порося подавилося гарбузом.»
— Полювати на ягуара? Я? Борони боже!..
Педріньйо був невблаганний:
— Ти підеш хоча б як принада, зрозуміло?.. Боягуз!
Рабіко тремтів, як желе на блюдечку.
— Шляхтич! — сказав Педріньйо презирливо. — Син вельможного сеньйора — і так тремтіти! Ганьба….
Рабіко не відповідав. Він ковтнув води, щоб заспокоїти нерви, і знову взявся за свою гарбузову лушпайку, думаючи в цей час: «В критичний момент я щось придумаю. Чи не вважають вони, що я дозволю ягуарові з’їсти мене в сирому вигляді?»
Другим було запрошено графа де Кукурудзо, що прийняв пропозицію з простотою і благородством, притаманним справжньому вченому: він піде, щоб перемогти або померти; такі, як він, виявляють себе саме в хвилини небезпеки…
Потім запросили Емілію. Вона заплескала в долоні і радісно зацокотіла:
— Блискуча думка! Можна навіть подумати, що це я вигадала! Нарешті у нас буде справжня пригода! Життя тут та-ке н-у-у-дне… Так, звичайно, я піду і клянуся: коли вже хто подужає ягуара, то це буду я…
Два дні пішло на приготування. Педріньйо постановив узяти мисливську рушницю, яку він сам зробив потай від бабусі з парасольки; її було набито справжніми сліпими набоями, а курок спускався гумкою.
— Піду з рушницею напереваги! — сказав він.
Граф озброївся шпагою, зробленою з обруча бочки; вона вийшла досить гостра, тільки як удариш, то зразу зігнеться. Та, попри цю хибу в озброєнні, граф повинен був відігравати важливу роль в експедиції — як вчений.
— А ти, Еміліє, яку візьмеш зброю? — запитала Кирпа.
— Я візьму рожен, щоб смажити курчат. Для полювання на ягуара це найпридатніше!
Залишався маркіз. Він був великий боягуз, тому вирішено було замість зброї надіти на нього в]жки: Рабіко повезе маленьку гармату, зроблену з пічної труби, прив’язаної до тачки. Куля в гарматі була одна, та добра — круглий камінь, знайдений на березі ріки. Оскільки благородний маркіз буде в упряжі, втекти він вже не зможе.
У призначений день випили ранкову каву з кукурудзяною кашкою й вийшли з дому навшпиньки, щоб старші не помітили. Вийшли задніми дверима, перейшли через перелісок, населений носатими червоноперими туканами, і вступили у густу хащу — ягуарову маєтність.
Рабіко не збрехав: сліди ягуара виразно відбилися на вогкій землі. Серця п’ятьох героїв заколотилися швидше. П’ятьох? Ні, чотирьох. Емілія залишилася зовсім спокійна.
— Що це, Педріньйо? — запитала вона, помітивши, як зблід відважний вождь. — Боїшся?
— Я не боюся, Еміліє! Я…
— Ти… побоюєшся, знаю… — в’їдливо докинула лялька.
— Не жартуй зі мною, Еміліє! — крикнув Педріньйо, червоний від гніву. — Всі знають, що я нічого на світі не боюся, крім ос! Зрозуміло?
Граф теж йшов «напереваги», тільки не з рушницею, а з бабусиним біноклем, який він тут же зняв з плечей і приклав до очей, щоб поглянути на сліди «науково».
— Це сліди ягуара, правда, — сказав він. — Ягуар плямистий, ссавець з родини котячих, латиною «Felis onza», найбільший і найлютіший хижак бразільської фауни, тобто тваринного світу.
— Коротше, графе! — перервав Педріньйо. — А звідки відомо, що плямистий?
— Я знайшов на землі дві волосини — одна жовта, друга чорна.
Це наукове відкриття надзвичайно засмутило Рабіко. Краплини холодного поту зросили йому голову й вуха. Йому кортіло звільнитися з упряжі і накивати п’ятами: утримала його від цього вчинку тільки думка, що Педріньйо розгнівається і тоді куля, призначена для ягуара, буде витрачена на нього, Рабіко. І він вирішив: а, однаково, що буде, те й буде!
Ідучи слідами ягуара, мисливці вже не могли збитися з дороги: чи хочеш, чи не хочеш, а натрапиш на цю неприємну тварину…
— Вперед, лицарі! — крикнув Педріньйо, простромлюючи повітря мисливською рушницею так, начебто це була шпага.
— Вперед! — повторили хором всі… крім Рабіко, якому відібрало мову.
І наші маленькі герої з величезним натхненням рушили вперед. І йшли півгодини. Раптово граф, що був р авангарді, тримаючи бінокль «напоготові», крикнув твердим голосом:
— Я-гу-ар!
— Де? — стрепенулися мисливці.
— Ось там, у кущах… Онде, онде…
Справді, кущі заворушилися, і незабаром показалася серед листя величезна голова ягуара і почала дивитися саме туди, де були п’ятеро героїв.
Педріньйо скомандував: «В атаку!» — націлив на кущ гарматку і наказав гармашеві Рабіко, розпрягаючи його:
— Залишайся в цій позиції. Як почуєш команду «вогонь!», чиркни сірник, запали гніт, і… кулею!
— Кулею додому? — запитав гармаш, тремтячи, як молочний кисіль.
— Кулею по ягуару, лобуряко! — заревів Педріньйо.
Тим часом ягуар вийшов з-за кущів і м’яким котячим кроком, пригинаючись до землі, попрямував у їхній бік. Настала грізна хвилина. Граф підняв шпагу і рішучим голосом подав команду:
— Вогонь!
Рабіко зуб з зубом не міг звести, отож він не спромігся навіть сірник запалити. Педріньйо довелося прийти йому на допомогу. Нарешті пощастило запалити гніт. Почувся скрип, і відразу ж пролунав постріл: