скотиною, як і вони? ВИКЛЮЧНО задля мімікрії. Купувати вранці пляшку кока-коли, чіпси, шоколадні драже, завалюватися у крісло і чатитися з однокласниками?
Ні, ти вирішив, що це було б занадто. Пішли всі в зад. Першим ділом ти купуєш у Києві
шматок нефарбованого льону. Тепер ти загортаєш у нього свої сніданки: хліб, два
помідори, огірок. У термосі — солодка чорна кава. Щось таке натуральне, домашнє, що
показало б тутешнім любителям однокласників, що Галичина — цитадель традицій, а
проти таких цінностей не вистоїть ні кока-кола, ні чіпси, ні, курва, шоколадне драже!
Яків у знемозі відпустив віжки розуму, і той поніс його у минуле, коли він тільки приїхав
до Києва. Суд триває.
«О ні, пардон, месьє і мадемуазелі! Суд вже закінчено, можна видихнути! Тепер — тільки
вічні муки».
Він утік від Ірени у Київ.
І зрозумів, що він у Києві вже давно пенсіонер.
На роботі його сприймали як езотеричного дауншифтера. Помірно невротичного, не до
міри саркастичного. Нічим не відрізниш від інших.
Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу.
Вони ще ні, а він уже ні. Вони сиділи в Інтернеті, жерли чіпси під порно, висіли у
соціальних мережах і знімали дівчат. Вони збирали новини про апокаліпсис, а потім пили
пиво у нічних клубах. Вони були цитатами. Вони складались із лапок умовностей. Вони
гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя. Яків тікав від такого товариства у ніч.
7.
Він уподобав одне підвальне етнокафе, де працювала гарненька офіціантка Яна. Він
усамітнювався в кутку й діставав нетбук. В етнокафе був безкоштовний wi-fi.
Поки несли вечерю, він читав новини про апокаліпсис — їх робили хлопці з журналу,
редакція якого була поверхом вище їхньої студії.
Вечеря його складалася зі шматка смаженого лосося і салату. У кафе готували смачно, і
риба була завжди свіжою, про це йому розповіла та сама офіціанточка Яна.
Замовивши після лосося горнятко мокачино, Яків знову, на цей раз надовго, поринав у
Інтернет. Сліди його там були плутаними, а цілі блукань незрозумілими. У Києві він потай
(від кого?) читав Іренину сторінку на «Фейсбуці», відслідковував, з ким вона спілкується, хакнув її поштову скриньку, але не наважився прочитати жодного листа. Зі Львова про неї
приносили погані новини.
Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка
зійшла на нього. Вишукував рецензії на новинки артхаусу і ставив їх у чергу на скачування; перескакував із сайтів, присвячених міфології Єгипту, на сайти фотографів-
нонконформістів, що працювали в естетиці легкого садомазо, потім знову заходив на
поштову скриньку. Перед зачиненням кафе, щоб збадьоритися життям, він підсідав ближче
до стійки. На той
час Яна була вільною, і з нею можна було потриндіти.
Справжні гади володіють безліччю стилів. Для Яни він обрав стиль простака, відкритої для
всіх душі, охочої поговорити на яку завгодно тему. До цієї проституції Яків вдавався не
інакше, як з голоду. Йому бракувало жіночого спілкування. Хотілося пити соки, котрі
починають ганяти по тілу, коли справа йде до необтяжливого флірту.
Яків зрозумів, що в особі Яни має справу винятково поінформованою людиною, котра
знає плітки про все на світі. Поруч із нею Яків почував себе вправним ілюзіоністом, котрий
з'являється перед публікою завжди недоказаним, а у сказаному — точним і захопливим.
Яна належала до людей, які вірують — вірують у найщирішому значенні цього слова. Яна
дивилася рекламу — і вірувала. Читала журнал — і вірувала. Слухала Якова — і вірувала.
