пристрасно зажималася у кутку.
— Це Коля, — сором'язливо посміхнулась Яна.
— Це він — творча особистість?
— Ні. Мій поїхав за кордон. Він тут ненадовго зупинявся. Кажеш, у вас там робочий
день з дев'ятої до п'ятої?
Яна так і не прийшла до них. В етнокафе Яків більше не заходив.
Усі краківські татуювання каменем тиснули на нього, коли він згадував Ірену.
Його било холодним потом, коли він думав про Яну.
У Києві Яків відкрив для себе, що пекло є і що пекло — це інші. 12.
Через міазми міста Яків страждав на мігрені. Його свідомість часом не витримувала і
згасала, ніби в голові вимикали жарівку. Він не знав більше, хто він, груди по ночах йому
роздирали пістряві папуги. Він погано спав. Він шепотів ночами ім'я Ірени, яка дала
напитись відвару забуття.
Його начальниця читала езотеричну літературу, любила суші і робила безподібні міньєти.
Яків любив японську кухню і часом захоплено диспутував з начальницею про
тетраграматон і авторитетність вчення Медьхіседеків, але швидко йому набридло і це.
Його привалило важкою могильною брилою. Він зрозумів, що його Sol зруйноване, а
точно вивірена лабораторія, вибудувана всередині голови, розтрощена вщент.
Безсмертний, безпам'ятний, неприкаяний. Це кінець.
Коли він мав їхати під Канів хоронити себе живцем на Бабиній горі, з'явилася Майя.
13.
На вокзалі, зійшовши з потяга, Яків купив пачку червоних «Прилук».
«Треба привести себе до тями».
Київ вабив теплом і низьким грудневим сонцем.
«Треба зібратися», — сказав його розум і дико розреготався.
Наряд міліції пройшов повз Якова, підозріло вивчаючи його обличчя. Сніжно-білий
комірець сорочки, сажово-чорне тонке пальто, дорогий шкіряний портфель, деревні та
морські нотки в парфумах — ні, він не міг здатися підозрілим. Хто завгодно, тільки не він.
У голові вибухнув ще один напад реготу розуму, і Якова пробив піт.
На студію. Забрати речі. Устигнути на п'яту в центр.
На п'яту — зустріч із замовником.
«А ти — в хлам! А ти — в хлам!» — проскандував розум і розреготався.
14.
У кабінеті тхнуло перестиглою хурмою і барахлило освітлення. Одна з ламп денного
світла то гасла, то спалахувала з гучним дратівливим звуком. Яків витягував зі шухляд свої
папери.
У двері постукали і, не спитавши дозволу, ввійшли.
— Добрий день. Мене звати Світлана. Мені ваша директорка сказала зайти до вас...
— Я зайнятий, — сказав він, не підіймаючи голови.
— Я знаю, але це тільки одну хвилиночку займе...
— Вимкніть це довбане світло! — гаркнув Яків.
Гостя вимкнула і ввімкнула напругу, і лампа засвітила рівно.
За це Яків удостоїв гостю поглядом. Перед ним стояла смаглява, чорнокоса, неабиякої
вроди жінка. Дівчина.
— Ви єврейка?
— Ні, я...
— Шкода. З ними весело. До побачення.
— Так ви не послухаєте... — Ні.
