Яна була натуральною білявкою.
Він швидко відсік перспективу затягнути Янку в ліжко, — відсік з такою самою швидкістю, з якою ця перспектива й виникла. Дівчина нагадувала розгорт глянцевого журналу для
дорослих і голодних. Її наміри та думки читалися так само просто. Чому він відмовився від
цього? Тому, що Ірена побивалася у Львові? Чи тому, що вірив: дружині зраджувати не
можна?
8.
Яків перевів їхні вечірні балачки у площину дружби. Він розказував Яні про те, яка він
сволота, бо кинув у Львові Іру, про те, як добре йому жилося з нею, але як то обтяжливо
було для людини, котра понад усе любить свободу; навіть про свою начальницю він їй
теж розповідав. Більше того: розповідав з апетитом, зі смаком, ніби нарешті мав нагоду
впиватися тим, яка ж він падлюка і мерзота.
Але потоки самокритики подіяли на Янку протилежним чином — і вона втріскалася в
нього по самі вуха. Варто було йому з'явитися у барі, вона вдавала з себе зморену, аби
здалеку було видно, що її сушать гарячі почуття. Яків казав собі: о'кей, граємо й так, — і, вдаючи, ніби не помічає томних поглядів офіціантки, питався, чому та сумна і невесела.
Яна зітхала, вилазила колінами на табурет, спиралася на барну стійку так, щоб показати
декольте, і ділилася журбою. Поза, в якій вона завмирала, була би знахідкою для
ґламурного фотографа, котрий шукав нових натхнень у туго обтислих джинсою сідничках, у вигнутій в попереку голій спині, від прогину якої кидало у холодний жар, у лопатках, що, випинаючись, підкреслювали модельну статуру Янки й розбурхували голодне бажання
накинутися з поцілунками на її неприкриті плечі, запустити руки у її текуче біляве волосся, провести долонями по обличчю й засунути пальці їй у гарячий рот; її пухкі контуровані
губки обіцяли ніжні-ніжні доторки, а якщо твої пальці від гри на гобої тверді, немов
коренюки, то ці ніжні обстеження зволожених губок заохотять тебе засунути пальці
глибше, туди, де мокріше, де більше жару від дихання.
На цьому місці Яків себе стримував, гнав уявного фотографа геть і намагався вникнути у
те, що йому розповідала Яна. Отже, на запитання, чому вона засмучена, Яна розповіла таку
історію. Мовляв, закохалась
вона в одного чоловіка, який приходить до неї час від часу під кінець зміни. Закохалася
так, що просто жити без нього не може. Думає про нього день і ніч. «А як же твої Толік і
Саша?» — питав Яків. Толік був Яниним офіційним хлопцем, а з Сашею в Яни був
оказійний секс. Толік про Сашу не знав, але щось підозрював. Саші про Толіка Яна теж
нічого не розказувала і не сподівалася від Саші нічого серйозного — Саша був іще
студентом, і все, що у нього було — це красивеньке личко, тоді як Толік студентом не був
уже давно, мав тачку і власну квартиру на «Либідській», де вони з Яною, власне, й
мешкали. Тому з Толіком було зрозуміло, що це все дуже серйозно, але чомусь тягнуло
ще й до Саші. І тут, бідкалася Яна, з'явилася ця нова любов, яка їй просто знесла... голову, аби не сказати чогось непристойного. І як тільки вона, ця любов, з'явилася, їй, Яні, зразу
стало зрозуміло, що порівняно з тією новою любов'ю несерйозними ставали і Толік з його
«бехою» і квартирою, і Саша зі студентським квитком і проколотою губою. Коротше,
ставало ясно як день, що вона без того чувака жити не може. Але, при тому всьому, —
казала Яна, — він її абсолютно не помічає! І про її почуття, їй здається, навіть не
здогадується.
«А може, він такий самий гівнюк, як ці твої Толік і Саша? — запитував Яків. — Чоловіки всі
однакові. Покористується і кине, а ти, дурна, страждаєш через нього. Забудь».
На що Яна заявляла, що він не такий. Він ваапще найкрутіший чувак, якого вона коли не
будь зустрічала — таке враження, що крутіше не буває.
