— Якове, ти мене знаєш, я не люблю нудити. Давай я скажу тобі просто. Якове, це
шоу. Від початку і до кінця. І називається воно «Апокаліпсис». Я працюю в компанії, якій
п'ять тисяч років. П'ять тисяч років! Хіба це не дивовижно? Я ще ніколи не відчував такого
піднесення! Можеш мене привітати — тепер я очолюю українську філію! — Брат хильнув
ще «Бехерівки», витер губи і продовжив: — Нам потрібен вівтар. Кращого, ніж новий
стадіон у Львові, ми не знайшли. За дислокацією, за історичним, за соціальним
контекстом. Я сказав панові Богусу: якщо ми хочемо містерії, якщо ми хочемо шоу, від
якого буде трепетати цілий світ, все, що нам потрібно, — це Донецьк і Львів. Все інше
зроблять за нас самі глядачі.
— Ви що, граєте у фашистів?
— Це фашисти грали у нас. А ми просто забавляємо публіку. На планеті сім мільярдів
глядачів. Наше кредо — «шоу маст ґоу он». Я панові Богусу сказав: мій брат, тільки він
може написати таке. Архетипи, символи, приховані послання — це все його парафія.
Якове, твою симфонію будуть досліджувати музикознавці. Вони будуть шукати зв'язки, алюзії, ключі до розуміння того, що ж відбувалося дві тисячі дванадцятого у Львові. Тільки
мій брат, сказав я їм, настільки схиблений, щоб писати симфонію до кінця світу.
— Я маю написати симфонію до кінця світу?
— Так, ти маєш написати симфонію до кінця світу. Це твоя нагода стати великим!
Мовчи, не кажи нічого, я знаю, ти в захваті.
— Я в легкому шоці.
— Тим краще для симфонії. Слухачі теж мають бути в легкому шоці. Нині у світі стільки
комп'ютерників, стільки юристів, стільки економістів! А нам катастрофічно не вистачає
сценаристів. Нам не вистачає композиторів. Нам не вистачає драми! Особиста драма вже
нікого не турбує. Драма нації — це драма на щодень. Кожен день когось підривають.
Десь відбувається геноцид. При цьому людей не меншає! їх більшає! І їх потрібно
забавляти! Якове, роботи — непочатий край. Ми беремо нову висоту, щоб освіжити
сприйняття дійсності. Ми говоримо про агресивних прибульців. Ми говоримо про
астероїд, який може перелабати нашу планету навпіл. Ми говоримо про чіпи, які
вживлятимуть під шкіру перед кінцем. Ми говоримо про те, що час може закінчитися і
ніколи не буде ніде і нічого!
— Я не впевнений, що я хочу сприяти силі, яка це чинить.
— Тут, брате, я відповім тобі словами товариша Крішни, які він сказав товаришу
Арджуні перед битвою на полі Курукшетр. Ти композитор, і твій обов'язок — писати
музику. Вони вже всі і без того мертві, тому йди і виконуй свій обов'язок.
10.
— Панове, я, мабуть, залишу вас із дівчатами, щось я притомився. Піду відпочину. У мене
ж робота. Я звик уставати вдосвіта.
— Ідіть, маестро, і ти, Майє, теж іди відпочинь, ми тут про гостей потурбуємося, —
сказала солодко Йоланта.
11.
— Мені не подобається, що ці дівчата приїхали у наш дім, — сказала Майя, коли вони
залишилися вдвох.
— Що тобі в них не подобається?
— Мені не подобається, як вони розмовляють, як вони поводяться зі мною і з тобою, і
взагалі, мені все це не подобається, Якове. Чим ти тут займаєшся, чому раптом
приїжджають ці дівчата. Я тебе знаю два місяці, і я не знаю, що мені тепер робити.
— Задуматись над самоідентифікацією?
Майя навідліг вліпила йому ляпасу.
