Для початку слід врахувати, що «слово “вартість” має два різні значення: іноді воно означає корисність деякого предмета, а іноді — можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Першу можна назвати споживною вартістю, другу — міновою вартістю» [170, с. 102]. Яке ж справжнє мірило цієї мінової вартості, тобто в чому полягає справжня ціна всіх товарів? «Праця є справжнім мірилом мінової вартості всіх товарів». Це А. Сміт — один із загальновизнаних у науці авторитетів [там само, с. 103]. При порівнянні двох наведених щойно визначень, між якими століття, неначе все зрозуміло, крім відповіді на поставлене раніше запитання: «Як міряти, коли не вартість, то працю?» Спочатку подамо формулювання одного з найбільш, точніше — найширше відомих економістів — К. Маркса: «Величина стоимости данной потребительной стоимости определяется лишь количеством труда, или количеством рабочего времени, общественно необходимого для ее изготовления» [122, с. 48]. Тут після «або» уже є якась відповідь. Але вона не втішає, бо, у свою чергу, як виміряти «суспільно необхідний робочий час»? Для К. Маркса і його послідовників, котрі, як ми пам’ятаємо, знали все, відповідь очевидна: «Якщо поділити загальну кількість часу, затраченого на виробництво даного продукту, на кількість продукту, то вийде… середня величина, яка становитиме середню норму праці, що міститься у продукті. Отже, щоб мати уявлення про суспільно необхідний час, потрібно звернутися до поняття середньої величини» [147]. Це дуже цікава думка, оскільки вона чудово характеризує ту систему управління, яка була в нас не так давно, де «мали уявлення», «звертаючись до середніх величин», а проте як же ще управляти в централізованій економіці? Можна, звичайно, обчислити «середню норму праці» для кожного продукту (а їх мільйони!), пронормувати все що тільки можна, скажімо, на основі майбутньої (сучасна не впорається) комп’ютерної техніки, а далі нормувати й управляти вже не «в середньому», а кожним працівником окремо, що, власне, і є мрією тоталітарного суспільства, а точніше — тих, хто до нього прагне, мислячи «середніми величинами». Щоправда, дехто із них розуміє, що і в цьому разі «…ми стикаємося з такою трудністю: одна справа оцінити виріб, що є продуктом праці некваліфікованого працівника, інша — визначити кількість праці, кристалізованої в товарі, виробленому кваліфікованим спеціалістом» [там само]. Але це питання також можна вирішити — просто тих, хто «робить несправною цифру», змусити виконувати конкретну роботу (скажімо, на лісоповалах), яку легше виміряти. Існує і гуманніший метод: «В усякому разі ясно, що за складну працю можна взяти збільшену в кілька разів просту працю і сказати, що година роботи вченого або лінотипіста дорівнює двадцяти або десяти годинам простої праці…» [там само]. Бачте, усе дуже просто: щось там «узяти… в кілька (?) (підкреслено мною. — Б. Б.) разів», а головне — «сказати», скільки це — «декілька», а як, власне, його рахувати, уже не матиме ніякого значення (згадайте: «Я сказал!»). Так що все дуже просто, і управляти може «кожна кухарка». І що цікаво: так і сталося — ці положення було реалізовано як основу управління суспільством на одній шостій Земної кулі. Наслідки — добре відомі, і не тільки в економіці. Адже якщо «…жителі… можуть існувати за рахунок дарів …чи затрачуючи лише невелику кількість праці… то в них не розвиваються ніякі ремесла і мистецтва. Бо жодна людина, котра не бажає вправляти свої руки, не здатна перенести муки розуму, викликані великими роздумами» [148]. Важко не погодитись із тим, що історія все-таки справедлива і дійсно великі уми, до яких, безумовно, належить і Петті, не забуті. Та повернімося до поняття вартості й можливості її вимірювання, що є однією з головних (а може, і головною) проблемою розвитку. Можуть виникнути сумніви стосовно такого категорич¬ного твердження. Але саме його — у загальнішому, щоправда, вигляді: «без мір — нема міри» (ні в чому), а отже, і ефективного управління — я сподіваюсь довести в цій книзі. При цьому відповідна міра має якось формуватися з урахуванням динамічного стану всіх підсистем, а не «в середньому». Справді, чи можна управляти автомобілем на людних вулицях «у середньому», дивлячись лише на спідометр, не звертаючи уваги на поточну обстановку на дорогах, або лікувати хворих у лікарні, знаючи, що «в середньому» температура в них нормальна (хоч, можливо, половина з них уже померли, а решта — мають температуру 42°)? Смішно… але саме так хотіли управляти і управляли вірні послідовники Маркса, і це вже… страшно. А поки що знову звернімося до тих загальновизнаних авторитетів, що залишились в історії. Отож — знову Петті: «…Роз¬рахунки дуже важкі, якщо не неможливі… А проте я скажу, що поки це не буде зроблено, промисли будуть занадто випадковим заняттям, щоб комусь варто було ламати голову щодо них. Бо розмірковувати про те, яким чином поліпшити торгівлю нашої країни, було б так само розумно, як і затратити багато часу на роздуми, як тримати кості, як довго струшувати їх, як сильно кидати їх і під яким кутом вони мають упасти на поверхню столу, для того щоб виграти, граючи непідробними костями» [там само]. Отже, «розрахунки» мають бути, але якщо їх не може виконати людина, то зробить людство на «суперкомп’ютері», що зветься ринком. Звісно, «кості можна підробити», і тоді «розрахунки» будуть зовсім не важкі (для тих, хто «рахує»), що й довів К. Маркс і його послідовники. 1.5.4. Чи був А. Сміт марксистом? Постає природне запитання: оскільки автором основних ідей теорії трудової вартості є А. Сміт, що видно навіть із однієї наведеної вище цитати, а К. Маркс тільки розвинув її в такому напрямку, який дав йому змогу стати єдиним економістом (поряд з фабрикантом, інтелігентом і горцем), якого зображали на прапорах, то, може, у свій час до цієї відомої четвірки слід було б додати А. Сміта? На щастя, не слід: «Щоправда, звичайно при обміні продуктів різних видів праці береться до уваги ступінь трудності та вправності. Проте при цьому немає жодного точного мірила, і все вирішує ринкова конкуренція (підкреслено мною. — Б. Б.)…» [170]. Так що довелося б А. Сміту, як тому, хто не «дійшов» до тих висновків, які з його моделі зробив К. Маркс, за радянських часів навчитись рахувати «абстрактну працю», виконуючи (у найкращому разі) «конкретну» десь на Соловках. Незважаючи на авторитет Петті та наші обіцянки, все-таки може здатись, що вимірювання, зокрема вартості, не таке вже й важливе, але тоді навіщо одне з основних досягнень людства — гроші, і що це, власне, таке? Можливо, сучасні економісти знають набагато більше класиків, так що не варто гаяти час, а є сенс просто процитувати відповідне визначення. Скористаємося підручниками, де сконцентровано, як вважається, перевірені й загальноприйняті визначення і все має бути доволі ясним. «Перша та найважливіша форма грошей — міра вартості… Вартість товару, виражена у грошах, є його ціною» [145, с. 122]. Усе ясно… та далі: «Але це не означає, що гроші роблять товари порівнянними. Основою порівнянності товарів є уречевлена в них суспільна праця» …яку вимірюють… «у середньому» Маркс та його послідовники — «Держплан» («Я сказав!»), або за А. Смі¬том, коли «все вирішує ринкова конкуренція» («Ми сказали!») — див. раніше. Може, все-таки існує ще якийсь інший спосіб «вимірювання» «суспільної праці», про який не знали в минулих віках? Процитуємо далі підручник [там само]: «Оскільки на виробництво різних товарів витрачається неоднакова кількість праці, то їхня вартість виражається в різних кількостях золота… Ціна товару за умов рівності попиту і пропозиції залежить, по-перше, від вартості товару і, по-друге, від вартості золота». Але оскільки: «вартість товару, виражена у грошах, є його ціною…» (див. раніше), то коли підставити замість слова «вартість» слово «ціна», вийде: «Ціна товару за умов рівності попиту і пропозиції залежить, по-перше, від …ціни товару і, по-друге, від ціни золота». У такому вигляді — це елементарна логічна помилка («порочне коло»). Це неправильно, скажуть мені, оскільки пропущено «…вира-жена у грошах…», але ж «Перша та найважливіша форма грошей — міра вартості» (див. раніше). Отож коло — воно і є коло, а «віз і нині там». Можна за великого бажання спробувати вийти з нього, якщо, скажімо, віднести «ціну товару», згадувану вперше і вдруге, до різних моментів часу. Але як бути із «суспільною працею», поняття якої і в цьому разі є надлишковим для вимірювання вартості, оскільки само не має конструктивно визначеної міри. Якщо все-таки це поняття залишити, постануть великі труднощі при його вимірюванні, скажімо через ціну, оскільки, як показує досвід усіх без винятку країн, ціна — дуже динамічна функція часу (досить звернутися до фондового ринку). Як тоді бути з принципом «у середньому»? Звісно як — рахувати, а хто з розрахунками не згоден — таких в усереднених суспільствах або не буває, або не повинно бути: «…від молдаванина до фіна на всіх язиках — все мовчить, бо благоденствує…»
Вы читаете Інформатика інвестування
