Існує ще й інший шлях, який визначили класики-економісти, котрі не «…бродили привидами по Європі…»: «…Природна ціна неначе являє собою центральну ціну, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів. Різні випадкові обставини можуть іноді тримати їх на значно вищому рівні та іноді дещо знижувати їх порівняно з нею. Та які б не були перешкоди, що відхиляють ціни від цього стійкого центра, вони постійно тяжіють до нього» [170, с. 127]. Коли врахувати, що А. Сміт раніше досить докладно описав «природний» механізм визначення ціни як балансу пропозиції та попиту на основі конкуренції, то все ясно — він не був «марксистом», хоч і вважав, що «праця… — мірило мінової вартості» [там само, с. 193], але якось при визначенні ціни вирішив не вдаватись до розрахунків «у середньому». Напевне, був «поганим» математиком, не те що К. Маркс. А що вже казати про таких-от «двієчників»: «Конкуренція становить цінність тільки тому і тільки тією мірою, якою її результати не передбачувані і в цілому відмінні від тих, на які хтось розраховував чи міг розраховувати… Ефект конкуренції полягає в тому, що деякі сподівання і наміри не справджуються» [215, с. 180]. І таке говорилось (1978 року!) не тоді, коли просто не було змоги (як, наприклад, «недоукові» А. Сміту) ознайомиться з найбільш передовим ученням про розрахунки «в середньому», а тоді, коли була цілковита можливість побачити, як ці розрахунки практично виконувались Держпланом СРСР і втілювалися на практиці за п’ятирічними планами, де все було ясно і повністю передбачуване, як і те, що вже у 80-ті роки радянські люди «житимуть при комунізмі». І що головне: ніякої тобі надії навіть на «передову науку» — треба просто адаптуватись до «спонтанного ринкового порядку», пристосування до якого «ніколи не буває настільки досконалим, як передбачається в математичних моделях ринкової рівноваги, але воно, напевне, краще, ніж за будь-яких інших умов» [219]. Так, невтішна перспектива! Але, може, то сучасні буржуазні економісти так думають, оскільки, як зазначалось у Політичній доповіді ЦК КПРС ХХVII з’їзду КПРС (1988 року!): «Буржуазна ідеологія… — ідеологія суспільства без майбутнього» [127, с. 87]. Можливо, класики, нехай навіть не марксисти, які все-таки не належали до ідеологів «без майбутнього» (адже навіть К. Маркс їх визнавав) були оптимістичнішими. Ось Петті: «…Чому хтось має надіятись або очікувати, що завдяки власним хитрощам та впливу йому вдасться поліпшити своє становище за невиразного уявлення про стан своїх справ? Або чому він не повинен боятися, що хоча цього разу він виграв, іншим разом може втратити?» [148, с. 41]. А проте, як показали К. Маркс та його послідовники, самому можна не боятись, якщо добре залякати інших. «Привид комунізму бродить по Європі», попереджував «Маніфест комуністичної партії». До цього не прислухались у свій час, бо, напевне, не боялись привидів. А даремно, бо послідовники економістів-залякувачів, як відомо, знайшли й радикальніші методи «поліпшити своє становище». Напевне існують й інші прийоми крім залякувань, засновані на «хитрощах і впливі», що підтверджує, скажімо, інфляція в сучасній історії, але так чи інакше вони даються взнаки «за невиразного уявлення про стан… справ» (спільних, але зрештою і власних). А до чого тут гроші, рахувати які залякувачі завжди вміли (правда, чомусь у вільно конвертованій валюті і не в «середньому», а у власній кишені)? На це запитання нам, можливо, вдасться якоюсь мірою відповісти далі, оскільки «віз і нині там». А поки що, пам’ятаючи про головне завдання цього розділу — «не відкривати велосипед», пошукаємо відповіді й на інші запитання, пов’язані з проблемами, що непокоять суспільство. 1.5.5. «Ніщо під місяцем не нове» «Або автор помилився, або це чергова його провокація: такого вислову нема, а є “ніщо під місяцем не вічне”» [143], — може заперечити читач. — Ну й що ж із того, що є, воно ж «не вічне»? А так хочеться думати саме про вічне, тим більше, що нині ніяких принципово нових проблем не виникло, і світлі уми ще багато століть тому знали деякі можливі шляхи навіть практичного вирішення. Чого варті, скажімо, висловлювання Петті, які можна, по суті, знайти в сучасних газетах та програмах багатьох партій і рухів: «Якби було скорочено численні посади та платню… а також кількість… осіб, що отримують великі оклади за виконану для суспільства незначну роботу, то наскільки б це полегшило покриття суспільних витрат…» [148, с. 20]. Щоправда, тепер це зветься «адміністративною реформою», а відтак — словесний прогрес очевидний. Або ще: «Незнання… часто є причиною того, що населення потерпає …зазнаючи подвійного обкладання та незручностей двох чи багатьох податків там, де можна було б обійтись одним» [там само, с. 24]. Це ж прямо про потребу якнайшвидше ухвалювати Податковий кодекс. Хоча, можливо, класик трішки й переборщив стосовно «незнання», але ж зважте на час! Та повернімося до поняття вартості й пошукаємо, які ще є у класиків тлумачення цього поняття. Тут нам видається напрочуд цікавою думка А. Сміта: «Мінова вартість всякого предмета має завжди точно дорівнювати розміру тієї влади, що її цей предмет дає своєму власникові». А чим виміряти «владу»? Ясно, що її, скажімо, далеко не завжди можна в «середньому» виміряти «кількістю суспільно необхідної праці», та й взагалі за вибраною класифікацією це поняття швидше політичне, аніж економічне (а де межа між цими категоріями?). Отож ми знову потрапляємо у глухий кут невизначеності. І навіть якщо звернутись до напрацювань інших економічних шкіл, ситуація, боюсь, не проясниться. Зазначу, що це так хоча б тому, що конкуруючих шкіл тут аж надто багато. Можна заперечити, що саме так було завжди і всюди. Але заперечення не приймається, бо, наприклад, у формалізованих науках таких шкіл значно менше, хоча до Ньютона їх було значно більше (чому?). Я вже частково спробував раніше відповісти й на це запитання (звісно, у рамках, що визначаються моїми можливостями, а також завданням і характером цієї книги). Тепер звернімо лише увагу на незначний, але цікавий факт. У книзі відомого вченого-економіста, лауреата Нобелівської пре-мії Дж. Хігса «Власність і капітал» [192] є «Математичні додатки», матеріал поданий на 32 сторінках. Як пише сам Хігс, «мета цих додатків не просто в тому, щоб виразити основні положення, які містяться в книзі, за допомогою математичних символів… Чого ми можемо досягти, проте, так це впевненості в тому, що наші положення мають максимально можливу загальність: доведене для двох, трьох і чотирьох товарів справджується і для n товарів». Так-от і всі «основні положення» виражено, до того ж у за- гальнішому вигляді та в обсязі, на порядок меншому, і ще й доведено те, що не вдалось довести в усій книзі. Тоді, може, усе просто: вивчіть математику і будете, як А. П. Чехов з його безсмертною фразою «Краткость — сестра таланта». Якби-то. Адже Чехов не математик, хоч був генієм, і якщо переписати його твори або твори Л. Толстого «в математичних символах…!», то …що буде побачимо далі (це аби заінтригувати читача), а поки що повернімось до економістів, котрі також безсумнівно талановиті, хоч і писали товсті книги. Спочатку дещо стосовно інших економічних шкіл. Власне, головні (якщо не всі) їхні ідеї можна знайти безпосередньо у класиків. Нагадаємо хоча б цитовану вже думку А. Сміта «…Природна ціна неначе являє собою центральну ціну, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів…». Цю ідею в тій чи іншій формі можна знайти й у неокласиків, і в сучасних монетаристів, та й, власне, майже в усіх представників «буржуазних» економічних шкіл, особливо коли зрозуміти, що означає слово «природна». Наприклад, для К. Маркса природність, по суті, визначає держава, бо хто чи що крім неї убереже від «експлуатації людини людиною», а для Ф. Хаєка природність — це суб’єктивізм. Щоправда, коли згадати одного з Людовиків («Держава — це я»!) або когось із брежнєвих, то, може, різниця не здаватиметься такою вже й суттєвою. І ось що цікаво: непримиримі ідейні вороги К. Маркса, по суті, виправдовують економічні наслідки його вчення. А як інакше розуміти таке висловлення Ф. Хаєка: «У конкурентній економіці місце людини в системі розподілу доходів і багатства визначається тільки поєднанням вміння та удачі… Тому було б помилкою використовувати визначення «несправедливий» для оцінки такого результату або вважати, що інший розподіл був би справедливішим» [212]. А в не «конкурентній?» Так само «поєднанням вміння та удачі». Інша річ, що ці поняття, хоч і спільні для будь-якої економіки, мають різний сенс. Це я знову за своє: без визначень немає значень, але… «витримка понад усе». Зрозуміло, я не можу аналізувати чи якось оцінювати розвиток економічної науки після класиків, але визначити ті вихідні точки, що дадуть змогу далі побудувати мости, зокрема між економікою та іншими науками (оскільки всі вони інтелектуально інвестують одна одну, можливе саме задання «загальносистемних аспектів» інформатики інвестування). Звертаю увагу читача, що згідно з законом, цитованим у підрозділі 1.5.1, термін «інтелектуальні інвестиції» має ті самі «філологічні» права, що й, скажімо, «фінансові…».
Вы читаете Інформатика інвестування
