обмежуватися меншою множиною можливих наслідків. В останньому випадку можна говорити про факторизацію виходів систем. Так, наприклад, в економіці, зокрема макропоказники (феноменологічні макропараметри), по суті, є характеристиками еквівалентних класів станів окремих галузей, фірм, організацій, а зрештою — людей, а сама економіка є факторизацією систем (об’єкта факторизації), що їх вона вивчає. Зазначимо, що аналогічно використанню поняття функції в математиці ми використовуємо поняття факторизації і в розумінні процесу, і в розумінні результату (що взагалі — то неточно). У цих термінах можна сказати, що в сучасних умовах складність управління зросла у зв’язку з розширенням і ускладненням області факторизації і множини суттєвих зв’язків об’єктів, керованих на чи за допомогою «площі Перікла». 1.7.3. Шукаємо спільність… у помилках Що, наприклад, спільного між виробництвом бавовни та, скажімо, морською водою і сільським господарством? Для наших предків, напевне, нічого. А ось цитата із цікавої книги [166], де підкреслюється екологічно безвідповідальну політику в колишньому Радянському Союзі: «Сільськогосподарські проекти часто приводили до катастрофічних наслідків. Найбільш яскравий приклад — це, безумовно, загибель Аральського моря внаслідок екстенсивного виробництва бавовни в Узбекистані» [166, с. 11]. Але чому так сталося? Адже, напевне, ситуацію можна було б не доводити до такого катастрофічного рівня, вкладаючи відповідні інвестиції. Які? Перш за все інтелектуальні, бо спочатку треба знати, що і куди вкласти, а для цього треба було під час побудови відповідної моделі врахувати основні суттєві взаємозв’язки, чого система управління, заснована на «середніх» величинах, була просто не здатна зробити. Цікавим є незначний, на перший погляд, але досить симптоматичний факт, здавалося б, ніяк не пов’язаний із попередніми прикладами. 27 грудня 1999 року по першому каналу українського радіо передавали інформацію про поїздку делегації УСПП до Іспанії. Керівник цієї делегації зауважив, що його найбільш здивувало те, як працює в Мадриді більшість установ. Більшість, тому що посольства України і Росії працюють інакше (як вдома). Так-от до обіду в установах існує дві офіційні перерви «на каву», після обіду теж якось теж не дуже «ефективно» (у нашому розумінні) використовується робочий час, а починаючи з 17-ї години, він (час) вже повністю «напівкавовий». І при цьому за такого «марнування часу» іспанці все-таки зовсім непогано живуть, в усякому разі значно краще, ніж живемо ми зараз і жили громадяни держави, яка вимірювала вартість кількістю затраченої праці або часу. Та й ніде правди діти, незважаючи на те, що наші і російські посольства працюють за принципом: чим довше, тим більше (чого?) і краще (для кого?), сказати, що ми значно більше встигли і на міжнародному рівні, ніж ті ж ледащі іспанці, аж ніяк не можна. А хіба тільки іспанці? Досить подивитись «їхні» фільми, де тобі ні корів, ні заводських труб, а якщо й трапляються інженери, чи ще якісь спеціалісти то, як правило, неясно, чим вони, власне, займаються, крім того, що знову ж таки щось п’ють. При цьому абсолютно незрозуміло, коли вони працюють і як борються за «продуктивне» використання робочого часу. Зразу виникає думка: «Вони багаті, тому й не використовують “ефективно” кожну робочу хвилину», а ми — бідні… Важко уберегтись, щоб не згадати відоме прислів’я: «Іване, Іване, чого ти такий бідний…», яке, правда, слід було б продовжити... «тому, що в тебе завжди були такі перікли», що моделювали світ, керуючись своїми комплексами, і інвестували Івана відповідною інформацією. І тут виникає закономірне питання: «А хто (або що) повинен вкладати дійсно ефективні інтелектуальні інвестиції, особливо якщо «перікли» цього із загальновідомих причин зробити не можуть?» Оскільки для тоталітарної моделі, що ґрунтується на «шариковській» ідеології колективізму, поняття «хто» має сенс тільки у поєднанні «хто винен?» (все інше відоме заздалегідь), то знаходиться відповідна (колективна!) соціально-економічна інституція, яка повинна це зробити. При цьому така інституція на «площі Перікла» під невсипущим оком «вищих органів» могла бути все ж таки в іншому, кращому стані (хоч вона й «надбудова»), ніж «усереднений» «людський потенціал», яким управляти значно легше, оскільки пролетаріат, як «гегемон», на площі завжди шикувався «в стройные ряды». Ясно, що такою інституцією є наука. Щоправда, в усьому цивілізованому світі завжди вважалось, що (фундаментальна?) наука — це справа в принципі індивідуальна. Досить згадати скромного службовця А. Ейнштейна, який, сидячи за своєю конторкою, без усяких додаткових фінансових інвестицій зробив незрівнянно значні інтелектуальні інвестиції. Цікавий і такий факт: в тому ж таки світі наука розвивалась в основному при університетах, що можна зрозуміти так, що вчені заробляли собі на хліб викладацькою роботою, а наукою займались у «вільний від основної роботи» час у міру своїх можливостей і бажань. Інакше кажучи, вони були вільні у своєму виборі, що, звісно, не сумісно з тоталітарною моделлю періклівської пло¬щі, де всі, крім періклів, були щось «повинні». Спочатку це можна було реалізувати перевіреними методами, засадивши, наприклад, Корольова у табір, а потім, коли періклам стало нудно у власній країні і вони захотіли підписувати міжнародні документи не тільки із собі подібними, було винайдено більш цивілізовані методи «управління наукою» на основі створення відповідних організаційних структур, якими управляли, звісно, не «індивідуалістичні» вчені (немовби в принципі можливі вчені «колективні»). Так чи інакше, незважаючи на високий рівень фінансування науки, колишній СРСР так і не спромігся «виховати», наприклад, хоч одного лауреата Нобелівської премії (крім Канторовича, який просто займався в свій час тим, що нікого із вождів не цікавило, та й не могло цікавити). Але сам факт бажання управляти всім на площі Перікла в СРСР дуже важливий в принципі, оскільки він пов’язаний із більш загальним питанням співвідношення індивідуального та «колективного» інвестування не тільки головною інвестицією — інформацією, хоч ми й не визначили, що це таке, ввівши принцип відповідності (відносності) ІС і СІ, але й практичним питанням, як можна впливати на цю відповідність. Звісно, слід враховувати, що «точка зору залежить від точки сидіння». Але навіть і в цьому разі загальна відповідь відома — побудувати моделі, а далі їх якось реалізовувати, змінюючи реаль¬ність відповідно до моделей або навпаки. Людство має великий досвід у використанні цих операцій і багато (може, навіть забагато) різних термінів для індексування, по суті, методів моделювання. Розглянемо деякі з них, одягнувши їх у «більш сучасні сукні». 1.7.4. План і програма як існуючі поняття «Програма Президента України», «Програма Кабінету Міністрів», «Програма партії відродження», Програма …тісно на площі Перікла від великих дощок, середніх, малих, транспорантів, зрештою — лозунгів, які починаються зі слова «програма», а інколи ним і закінчуються. Ну воно й закономірно — треба щось робити, а щоб знати що — треба мати програму… а чому не план, скажімо — план дій. Маленький діалог із читачем: — А яка різниця, — може сказати читач, — головне треба знати, що робити, а як називатиметься інформативна система — СІ, яка це буде декларувати, то вже не так важливо. — Ну що ж, назвімо тоді програму лозунгом, чим вона найчастіше й буває (це вже моя пропозиція). — Та ні, лозунг — це короткий запис якоїсь мети, а програма, то… може, справді план дій або щось у цьому сенсі (читач). — Так що у програмі мета не обов’язкова, чи просто вона має бути розписана на багатьох сторінках, щоб дочитавши до кінця, забути, про що йшлося спочатку? Ясно, що цей діалог можна вести далі з таким самим успіхом, як і вигукувати на площі Перікла лозунги, довго їх пояснювати або описувати у вигляді програм, індикативних планів, просто планів і ще казна-яких СІ, які, в усякому разі під час емоційного підйому, на якийсь час згуртують людей і перетворять їхню множину, натовп у єдину інформаційну систему — ІС, збільшивши їхній інформативний переріз і зв’язність. А тоді ж так легко керувати простим підняттям руки, особливо якщо народ буде на площі Перікла (чи то на Красній площі) стрункими рядами проходити в екстазі від споглядання цієї керуючої «длані». Звісно, тоді абсолютно не важливо, як називати те, про що йтиметься (лозунгом, програмою чи цитатником), якщо взагалі у цьому буде хоч якась необхідність (кажуть, що свого часу Каддафі мовчки виходив до народу, і той впадав в екстаз… а що — красивий мужчина). Хотів (ні, краще — не хотів) би я подивитися на читача або на себе в свій час, коли б посмів назвати п’ятирічні плани програмою, а Програму Комуністичної партії — планом. І тут читач може не витримати: — Про що, власне, ми говоримо, в усякому разі у свій час ці поняття були абсолютно ясними, існувало їхнє визначення, що було зрозуміле всім. Свого часу я провів досить ґрунтовний аналіз різних визначень цих понять [30]. Потім зовсім недавно я спробував проаналізувати сучасну літературу на той самий предмет. Результат був тотожний — ці поняття і в минулому, і нині — погано визначені. В усякому разі після
Вы читаете Інформатика інвестування
