– Ну гаразд. Зроблю вам велику послугу й чесно скажу, – нахилившись над столом, Усікава стишив голос, – що гроші, до того ж не дуже великі, – це лише привід. Насправді мої клієнти можуть надати вам щось важливіше – безпеку. Коротко кажучи, вам ніхто не завдасть шкоди. Гарантую.
– А взамін? – спитав Тенґо.
– А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.
– Значить, мені ніхто не завдасть шкоди? – спитав Тенґо. – А іншим людям, причетним до цієї справи?
– Ну, кожен випадок розглядатиметься окремо, – неохоче відповів Усікава. – Нічого конкретного не можу сказати, бо не я це вирішую. Але якихось заходів, гадаю, доведеться вжити.
– У вас довгі й сильні руки.
– Це правда. Як я вже казав,
– Я дійшов висновку, що не можу прийняти від вас грошей.
Усікава мовчки зняв окуляри, старанно протер скельця хустинкою, добутою з кишені, й знову почепив на ніс. Ніби хотів сказати, що, можливо, між побаченим і почутим є якийсь зв'язок.
– Інакше кажучи, пропозицію відхилено?
– Саме так.
З під окулярів Усікава позирав на Тенґо, немов на хмару дивної форми.
– А чому? Як на мене, це зовсім непогана оборудка, хіба ні?
– За будьяких обставин ми всі сиділи в одному човні. Тому зараз я не можу тікати самодин, – пояснив Тенґо.
– Дивина, та й годі! – щиро здивувався Усікава. – Я не зовсім добре розумію. Вибачте, але ніхто, крім вас самих, про вас не потурбується. Це правда. За дрібні гроші вас просто добряче використали. І через це ви постраждали ні за що ні про що. Тож, природно, дехто обурився – мовляв, не жартуйте з нами, не морочте нам голови. На їхньому місці я також сердився б. І все одно ви прикриваєте своїх спільників. Кажете, що не можете втекти самодин. Не второпаю, до чого тут човен. У чому причина?
– Зокрема, в жінці, яку звати Кьоко Ясуда.
Усікава неохоче сьорбнув охололої кави з молоком. А потім спитав:
– Кьоко Ясуда?
– Ви щось знаєте про неї? – спитав Тенґо.
Ніби не розуміючи суті розмови, якийсь час Усікава тримав рот напіврозтуленим.
– Та ні, чесно кажучи, ми нічого не знаємо про таку жінку. Клянусь, справді не знаємо. Власне, хто вона?
Тенґо мовчки хвилину дивився в очі Усікави. Однак на його обличчі нічого не міг прочитати.
– Моя знайома.
