– Бачила більше й менше. Але не одного.
– Як змалювала у «Повітряній личинці»?
Дівчина кивнула.
Нарешті Тенґо поставив запитання, яке вже давно не давало йому спокою:
– Скажи: те, що написано в «Повітряній личинці», справді відбувалося?
– А що таке правда, – запитала дівчина без запитальної інтонації.
Ясна річ, він не знав, що відповісти.
Грім лунко прокочувався по небу. Дрібно тремтіли віконні шибки. Проте блискавка все ще не спалахувала. І дощ не шумів. Тенґо згадав давно бачений кінофільм про підводний човен. Одна за одною вибухали глибинні бомби, різко здригався його корпус. Однак люди, замкнені в темному залізному коробі, нічого зсередини не бачили. Лише відчували безперервні вибухи й гойдання човна.
– Почитайте книжку або щось розкажіть, – попросила Фукаері.
– Гаразд, – погодився Тенґо. – Але ніяк не можу згадати книжки, підходящої для голосного читання. Такої книжки не маю напохваті, тож якщо не заперечуєш, перекажу тобі зміст «Котячого міста».
– Котячого міста?
– Про місто, в якому жили самі коти.
– Радо послухаю.
– Можливо, ця розповідь буде трохи страшною, якщо її слухати перед сном.
– Байдуже. Я зможу заснути під будьяку розповідь.
Тенґо приставив стілець до ліжка, сів на ньому й, сплівши пальці обох рук на колінах, крізь гуркіт грому почав переказувати зміст «Котячого міста». Він читав це оповідання для себе двічі в експресі й один раз уголос у батьковій палаті. І загалом його сюжет запам'ятав. Воно не вирізнялося особливою докладністю і плавністю стилю, а тому Тенґо не відчував значного опору, коли по ходу розповіді переробляв його. Розповідав його зміст Фукаері, випускаючи нудні уривки й додаючи доречні епізоди.
Загалом розповідь не була надто довгою, але забрала більше часу, ніж він сподівався. Бо Фукаері запитувала, коли чогось не розуміла. І тоді Тенґо зупинявся і докладно відповідав на кожне її запитання. Описував розташування міста, поведінку котів і характер головного персонажа. Коли ж в оповіданні чогось не знаходив (а так траплялося часто), то сам відповідно додумував. Як і тоді, коли переробляв «Повітряну личинку». Здавалось, Фукаері захопилася оповіданням, її очі перестали бути сонними. Іноді вона заплющувала їх, щоб уявити собі краєвиди котячого міста. А коли розплющувала, то квапила Тенґо розповідати далі.
Коли він закінчив розповідь, дівчина, широко розтуливши очі, хвильку пильно дивилася на нього. Ніби кішка, яка щось вистежує у темряві своїми блискучими зіницями.
– Ви їздили до котячого міста, – сказала вона докірливо.
– Я?
– Ви їздили до
– Ти так відчуваєш?
Загорнувшись по горло літньою ковдрою, дівчина кивнула.
