1Q84. Книга ІІ

Аомаме зиркнула на годинник, що стояв на комоді. Його стрілки наближалися до дев'ятої. Сам він перемістився і стояв під іншим кутом. Через те, що піднімався в повітря й опустився вниз.

– Цього 1Q84 року, здається, не можна врятувати вас обох одночасно, – сказав чоловік. – Маєте два варіанти вибору. За одним ви гинете, а Тенґокун залишиться живим, за другим він гине, а ви залишитеся живою. На самому початку я застерігав, що це – неприємні варіанти вибору.

– А іншого вибору нема?

Чоловік хитнув головою.

– У даний час можна вибрати лише один з двох варіантів.

Аомаме повільно видихнула повітря, що зібралося в її легенях.

– На жаль, – вів далі чоловік, – якби ви залишалися в 1984 році, то така дилема перед вами не стояла б. Але водночас ви тоді не могли б дізнатися про те, що Тенґокун постійно про вас думав. Хай там що, але саме завдяки тому, що ви опинилися в 1Q84 році, вам стало відомо, що ваші серця в певному розумінні між собою пов'язані.

Аомаме заплющила очі й вирішила: «Не плакатиму, ще не пора».

– Тенґокун справді мене тепер шукає? Ви можете це чесно стверджувати? – запитала вона.

– Тенґокун досі ніякої жінки, крім вас, щиро не любив. Це – безсумнівний факт.

– Однак мене не шукав.

– Але ж і ви не пробували його шукати. Хіба ні?

Заплющивши очі, Аомаме за одну мить оглянулася на минулі роки. Ніби піднявшись на високий пагорб, поглядала з крутого берега на морську протоку. Відчувала запах моря. Чула посвист вітру.

– Ми обоє мали б набагато раніше набратися відваги й шукати одне одного. І тоді, ще в первісному світі, поєдналися б.

– Така гіпотеза має право на існування, – сказав чоловік. – Але ж у світі 1984 року ви, напевне, так навіть не думали. Причина й наслідок пов'язані між собою викривленим способом. І таке викривлення навряд чи вдасться усунути заміною одного світу іншим.

З очей Аомаме закапали сльози. Вона плакала за тим, що досі втратила. І за тим, що могла втратити в майбутньому. А потім (вона не пам'ятає, скільки плакала) дійшла до такого стану, що більше вже не могла плакати. Ніби наштовхнувшись на невидиму стіну від напливу почуттів, вона помітила, що сльози вичерпалися.

– Гаразд, – сказала вона. – Надійних підстав вірити вашим словам нема. Нічого не можна довести. Деталі вашого плану невідомі. Однак я, здається, таки мушу на нього пристати. З вашої волі виведу вас із цього світу. Завдам вам миттєвої, безболісної смерті. Щоб Тенґокун залишився живим.

– Тобто ви погоджуєтеся на договір?

– Так, погоджуюся.

– Можливо, ви загинете, – сказав чоловік. – Вас доженуть і покарають. І, напевне, жорстоко. Бо вони – фанатики.

– Мені байдуже.

– Бо ви любите?