— Ні, — відповів Імар, — це зайве. Усі можливі попередження вони вже отримали і думають, що ми просто лякаємо їх. Полковнику, рушайте до гусарів і готуйтеся до бою. Атакуйте відразу, як ворог піде в наступ. А ви, капітане, — звернувся він до Фергаса аб Ґвиртира, — накажіть відкрити вогонь. Ми покажемо поборникам, що жарти скінчилися.
— Слухаюсь, государю! — в один голос відповіли обидва офіцери.
Тейл аб Ерхар негайно погнав коня в бік вулиці, де розташувалась ударна гусарська колона, а Фергас аб Ґвиртир повернувся до своїх підлеглих і став віддавати накази.
— Государю, вам краще від’їхати, — порадив ґенерал аб Рордан. — Гармати, хоч і рідко, але вибухають.
— Нічого, — твердо сказав Імар. — Я ризикну.
Насправді ж він знав, що ризику немає ніякого. З ними
був чаклун, який подбає про те, щоб жодна гармата не вибухнула, а в разі потреби захистить його з ґенералом від куль. Тож тут вони були в цілковитій безпеці — майже так само, як за стінами Кайр Ґвалхалу.
Каноніри запалили ґноти і, за командою капітана, піднесли їх до запалів. Від залпу першої ж гармати Імарові надійно заклало вуха, і наступні постріли видались йому вже не такими гучними. Ядра пологою дугою перелетіли навскоси через площу і здебільшого не завдали ніякої шкоди, лише два з них влучили в мур, а ще одне розірвалося неподалік від головної брами і поранило, а може, й убило, кількох поборників.
„От і правильно!“— подумки похвалив Імар молодого Йорверта аб Торвала, відомого на Лахліні під іменем Ейна- ра аб Дилана з Таркаррая, ватажка архарських бунтівників. Зараз він мав переховуватися в одному з будинків поблизу й коригувати політ ядер. — „Головне тут не перестаратися. Щоб ні в кого й думки не виникло про маґічне втручання.“
Натовп на площі гнівно заревів, і десятка зо два найвід- чайдушніших сміливців, що геть втратили розум від такого блюзнірства, кинулися вперед з явним наміром завадити солдатам перезарядити гармати для другого залпу.
Стрільці націлили рушниці, Фергас аб Ґвиртир підняв руку і швидко озирнувся на короля. Імар рішуче кивнув ио- му. На жаль, так було треба. Без цього не обштися.
Затріщали рушничні постріли, і божевільні відчаидухи, не пробігши и половини шляху, попадали додолу, заливаючи свіжии сніг багряною кров’ю. Вояки першої шеренги негаино поступилися місцем своїм товаришам з другої шеренги, і капітан знову підвів руку, хоч явно сподівався, що вдруге віддавати такии наказ не доведеться.
Проте в натовпі знаишлося ще кількадесят самогубців, які після другого залпу з рушниць приєдналися до полеглих. Тоді із сусіднього провулку виступила піхотна рота, і нажахані такими рішучими діями люди кинулися врозтіч. Більшість, разом із проповідниками, побігли під захист собору Перших Святих, і це було наирозумніше рішення; дехто чкурнув на північ, хоча при цьому ризикував наскочити на віиськових по тои бік площі; а наидурніші помчали до Палацу Святої Віри — і потрапили під копита конеи поборницької кінноти, яка саме вирвалася на площу. Керівництво Конґреґації до останнього плекало надію, що з боку короля це лише чергове залякування і він не наважиться переити від облоги до штурму, але тепер, зрозумівши свою помилку, віддало наказ про контрнаступ.
Навпереими поборникам рушила колона гусарів, а Фер- гас аб Ґвиртир гукнув до канонірів:
— Вогонь по готовності!
Гармати почали стріляти врізнобіи, і ядра вже летіли прицільніше, ніж після першого залпу, били в мур і обковану залізом головну браму, а подеколи залітали аж на внутрішнє подвір’я. Одне з них навіть влучило у вікно на четвертому поверсі головної будівлі и незабаром звідти повалив густии дим — вочевидь, иого порохове начиння так вдало вибухнуло (можливо, не без Йорвертової допомоги], що спричинило до пожежі.
Тим часом гусари зшшлися врукопаш із поборниками.
Лави супротивників перемішались, і на відстані було важко розрізнити, хто є хто, бо и ті и інші мали червоні однострої, тільки в гусарів були білі штани, а не чорні, яку поборників.
А коли до кінноти долучились піші поборники, в біи уже вступила и арміиська піхота. Солдати билися завзято, спростовуючи своїми рішучими діями всі Імарові побоювання, що вони, вихідці з народу, виховані змалку в благоговінні перед поборниками, не наважаться здіиняти на них руку.
„Для Лахліну ще не все втрачено,“— думав король. — „І серед простих людеи не бракує таких, що ненавидять Ко- нґреґацію. їх лише треба зібрати разом і поставити над ними надіиних командирів...“
