— А ваш шпигун не помилився, міністре, — сказав ґене- рал Ґарванові аб Малаху. — У поборників справді немає гармат. Інакше б вони їх уже задіяли.
— Не задіяли б, лорде Каилеме. Якби гармати були, моя людина вивела б їх з ладу,— впевнено відповів Ґарван, якии і був тією людиною. — Але поборникам навіть на думку не спадало, що їм може знадобитись артилерія в самісінькому серці Ханґована.
— Атож, — кивнув ґенерал аб Рордан. — А коли схаменулися, було вже запізно. Сподіваюсь, вас шпигун вчасно накивав п’ятами. Бо в ціи колотнечі він може постраждати. А як надумає втекти через підземнии хід, то иого, бува, ще порішать наші хлопці.
— З ним усе гаразд, лорде Каилеме. Зараз він у безпеці.
Підземнии хід, а точніше, тунель, про якии згадав ґенерал, сполучав Палац Святої Віри з міськими катакомбами, і иого існування приховувалося не лише від сторонніх та рядових поборників, а и від керівництва Конґреґації середньої ланки. Каилем аб Рордан довідався про нього лише кілька днів тому і за цеи час уже неодноразово висловлював досаду, що Ґарванів шпигун не роздобув цю інформацію раніше. Насправді ж Ґарван знав про тунель уже давно і ще минулого місяця розповів про все королю. А коли почалась облога Палацу Святої Віри, їмар вирішив нічого не говорити ґенералові, бо вважав недоцільним перекривати поборникам шлях до втечі. Якби вся Поборча Рада и досі залишалась у Ханґовані, напруга в місті була б набагато вищою. А так до городян доходили чутки, що вищі керівники Конґре- ґації розбігаються, мов щури з потопаючого корабля, і це, певна річ, не дуже сприятливо позначалося на їхньому авторитеті. Крім того, Імар якраз і прагнув розділити Побор- чу Раду на дві частини, які будуть вразливішими за одне ціле. І от нарешті настав час позбутись однієї її половини — поміркованішої, атому небезпечнішої...
Біи на площі тривав недовго, і поборники, зазнавши значних втрат, врешті відступили до палацу. Проте браму їм не відчинили, в побоюванні, що цим скористаються королівські віиська, тож вони мусили бігти попід муром до невеликих бічних входів.
Гусари та армшські піхотинці, які отримали наказ не переслідувати ворога, взялися дбати про полеглих та поранених товаришів. А над їхніми головами и далі пролітали гарматні ядра — як цільнометалеві, призначені для руинуван- ня будівель, так начинені вибухівкою, що мали передовсім уражати живу силу.
Обстріл потроху, але невблаганно давав свої результати. І зовнішніи мур, і брама поки не піддавалися, зате всередині руинування ставали дедалі помітнішими. Верхівка однієї зі сторожових веж обвалилася, горішні поверхи палацу були вже порядно подзьобані ядрами, а в південному крилі вирувала пожежа. Поборники здшснили були ще одну вилазку, та зрештою знову мусили відступити, залишивши на площі ще два десятки загиблих. Згодом почали надходити звістки про дезертирів у їхніх лавах — переважно то були одинаки, але мала місце и спроба організованого прориву очеплення з тильного боку палацу. Хоча не виключено, що в останньому випадку вони лише виконували наказ керівництва, перевіряючи на міцність блокаду; проте дізнатися це напевно було неможливо, оскільки жодного поборника не вдалося захопити живим — четверо загинули в сутичці, двом таки вдалося прорватись і втекти, а решта відступили до палацу.
Також їмарові повідомили, що троє вуличних проповідників із Маитрев Дорху, злиденного раиону на східніи околиці, зібрали великии натовп і повели иого в середмістя. Однак на заваді їм стали віиськові, і все обіишлося порівняно малою кров’ю. Зокрема, було вбито двох проповідників- баламутів; третіи намагався втекти, але иого схопили і вже передали до рук віиськово-польового суду.
Поборники нарешті спромоглися загасити пожежу в південному крилі, та від цього нітрохи не раділи, бо саме тоді під ударами ядер завалилася головна брама. Проте їмар не став віддавати наказу про штурм, а розпорядився перетягти гармати ближче до палацу і бити прямим наведенням у внутрішніи двір. Поки каноніри змінювали дислокацію, цими хвилинами затишку скористалася палацова обслуга, щоб через зруиновану браму забратися геть. Віи- ськовим з очеплення заздалегідь було наказано не перешкоджати втечі жінок, зате всіх без винятку чоловіків затримувати для подальшого з’ясування особи. Імар не збирався відпускати з цієї пастки жодного високопоставленого поборника.
— Ваша величносте,— промовив Ґарван аб Малах,— може, варто ще раз запропонувати їм здатися?
— Ні, — відповів їмар. — Більше не буде ніяких пропозицій Вони и так знають, чого ми від них вимагаємо. Як погодяться здатися — припинимо вогонь.
Насправді ж Ґарванові слова означали зовсім інше. Так він давав королю зрозуміти, що отримав від Йорверта аб Торвала черговии умовнии сиґнал. Ватажок повстанців уже залишив свіи попередніи пост і тепер, як і передбачалося планом, разом з Ківаном аб Ридерхом надіино забарикадувався в скарбниці Конґреґації, розташованіи у глибокому підземеллі Палацу Святої Віри. Але не для того, щоб обчистити її; і навіть не для того, щоб завадити поборникам наостанок прихопити з собою частину скарбів — зрештою, втікачів однаково схоплять, тим більше з таким вантажем. Йорверт і Ківан мали на меті протилежне — доправити у сховище ще кілька скринь із золотом та коштовностями, щоб після захоплення палацу вони також стали офі- ціиною власністю короля. Впродовж останніх двох тижнів Йорверт здіиснив низку зухвалих пограбувань скарбниць реґіональних діоцезів і обставляв їх так маистерно, що всі підозри падали на одного або кількох місцевих чиновників Конґреґації, які після цього безслідно зникали. Поборникам навіть на думку не спадало розглядати версії про можливу причетність чаклунів; для них було цілком очевидно, що це їхні колеґи, налякані подіями в Ханґовані, вирішили накивати з країни п’ятами, прихопивши вдосталь грошеи для розкішного життя на Абраді. І хоч за твердженням Ґарвана всі Йорвертові трофеї становили лише незначну частку скарбів, що зберігалися в підземеллі ханґован- ського Палацу Святої Віри, для Імара и вони були аж ніяк не заиві. А загалом уся маибутня здобич обіцяла надзви- чаино сприятливо позначитися на королівських фінансах. Тепер за гроші він міг не турбуватися — їх мало вистачити на планові и позапланові витрати щонаименше на півроку вперед. І це з урахуванням наинесприятливішого розвитку подіи, коли з провінціи узагалі перестануть надходити податки.
„От жадібні покидьки!“— вже вкотре подумав Імар.— „Дід завжди був переконании, що вони забирають не більше половини державних коштів. А насправді... Ну, нічого, це буде ще одним звинуваченням проти них. І воно має справити враження навіть на багатьох фанатиків. А князі просто оскаженіють..“
Боєприпаси підвозили справно. Завдяки Імаровому небажанню споряджати чергову каральну експедицію на Ініс Ґварлан, у ханґованському арсеналі накопичилося чимало ядер та вже досить старого гарматного пороху, якому нарешті знаишлося гідне застосування. Тому король, намагаючись уникнути небов’язкових втрат, і далі не квапився надсилати людеи на штурм палацу. В ціи вшні саме люди були иого наимогутнішою зброєю, і він не мав наміру без краи- ньої потреби марнувати такии ціннии ресурс.
