На дні западини виблискували сліпучою білизною дванадцять велетенських кістяків. За формою вони скидалися на скелети ящірок, але цим уся їхня схожість із плазунами вичерпувалася. Дракони були теплокровними істотами і мали розум, якии нічим не поступався людському. Крім того, вони володіли могутньою маґією, що за багатьма ознаками нагадувала відьомську. Проте їскри, за твердженням відьом, у них не було; натомість вони несли в собі певну подобу відьмачого відбитка, надзвичаино потужного відбитка, яким були просякнуті їхні кості та плоть. Про силу їхніх чарів свідчило бодаи те, що вони вільно літали, не маючи крил. їм було до снаги перелетіти з Абраду на цеи острів, тоді як ще жодніи відьмі не вдавалося левітувати далі, ніж на два десятки миль — і такии політ цілком їх виснажував.
— Драконяче Гніздо! — тремтливим від хвилювання голосом мовила їнґріг. — Не думала, що колись тут побуваю. Мені аж моторошно.
Ріана озирнулася на неї и легенько стенула плечима.
— Не бачу тут нічого моторошного. Це просто велично. Хоч ви, звісно ж, не в змозі відчути сили, схованої в цих кістках.
„Могла б і не вказувати на це з такою нестерпною зверхністю,“ — трохи роздратовано подумав Шимас. За два місяці знаиомства він якщо и не потоваришував з Ріаною, то принаимні став почувати до неї симпатію, але часом иого аж бісила її зарозумілість. ї навіть не стільки сама зарозумілість, скільки щире переконання дівчини, що для відьом така поведінка цілком природна, бо від народження вони стоять незрівнянно вище за решту людей..
Усі п’ятеро спустилися схилом на дно западини і піді- ишли до наиближчого кістяка. Його вигнутии дугою хре- бету своїи наивищіи точці сягав понад двадцяти футів над землею, ребра були товстіші за Дарахові плечі, а всередині черепа легко могла б розміститися в повен зріст невисока людина — наприклад, Інґріг.
Навіть зблизька Шимас не помічав на кістках ні наимен- шої жовтизни або сіризни. Вони були ідеально білі и над- звичаино гладкі на вигляд, ніби відполіровані. Перевірити це на дотик він поки не наважувався.
Усі кістки були щільно підгнані одна до одної, намертво з’єднані в суглобах, і ніяка фізична сила, ніяка чаклунська маґія не могли розділити їх чи бодаи відколоти він них наименшу скалку. Відьми здавна вихвалялися, що здатні це зробити, але не роблять із поваги до пам’яті драконів, які протягом тисячоліть були єдині, хто захищав цеи світ від пекельних почвар. Довгии час чаклуни їм не вірили, аж поки п’ять з половиною сторіч тому одна відьма не продемонструвала своє вміння, відокремивши від драконячого хвоста останніи хребець. За цеи учинок наистарші її покарали, відправивши в тривале заслання на один з безлюдних північних островів, а на Ініс на н-Драиґ прибуло кілька відьом, які повернули викрадении хребець на місце і закріпили ио- го нездоланними для чаклунів чарами.
Шимас цілком поділяв поширену в чаклунському середовищі думку, що це радше був прояв показного святенництва, ніж справдешньої поваги до драконів. Проте з прикрістю мусив визнати, що самим чаклунам забракло б порядності навіть на таке святенництво. Якби вони могли, то вже давно розтягли б усі кістки до єдиної, а не знаишовши їм практичного застосування, просто розпиляли б їх ната- лісмани.
— Це Останніи Дракон, — заговорила Ріана, легко провівши долонею про гладенькому ребру. — Або просто Дракон. Він помер дев’ятнадцятого мегева сімсот двадцять четвертого року, на світанку. При цьому була присутня моя духовна пра-прабаця Бетан вер Енид О’Ґвеневер, і в наших родових хроніках збереглася її розповідь про ту подію. Тієї самої миті, коли драконове серце зупинилося, він спалахнув жарким золотавим вогнем, і за лічені хвилини вся його плоть згоріла, не лишивши по собі ні крихти попелу. Бе- тан була останньою людиною, що розмовляла з Драконом. Вона просила його не вмирати, але він відповів, що втомився від земного життя і хоче поєднатися в Кейґанті з душами одноплемінників. Мовляв, час драконів уже давно минув, і тепер доля світу цілком у людських руках.
Інґріг була така простодушна, що наважилася заперечити:
— А в усіх серйозних книжках написано, що дракони не могли розмовляти по-людському, бо їхні голосові зв’язки не були до цього пристосовані. Останній Дракон швидко вивчив шінанську мову і розумів усе, що йому казали, але у відповідь лише кивав або хитав головою.
Ріана кинула на дівчину похмурий погляд.
— Це все дурні чаклунські побрехеньки, — пихато мовила вона. — Тодішні чаклуни були вкрай незадоволені, що Дракон охочіше спілкувався з відьмами, ніж із ними, от і вигадали казочку, ніби він геть не вмів говорити. Насправді ж він досить вільно розмовляв, утворюючи всі належні звуки за допомогою чарів.
Шимас і сам вважав, що давні чаклуни в цьому питанні перегнули палицю. Ім було прикро, що Останній Дракон так явно віддавав перевагу відьмам, тому з чистих заздрощів твердили, буцімто він узагалі ні з ким не розмовляє, а відьми просто викаблучуються. А згодом це стало частиною чаклунської міфології — певного набору контравер- сійних фактів, у справедливості яких було не заведено сумніватися попри їх очевидну спірність. До речі, відьми мали не менш багату міфологію, до якої, зокрема, належав до- ґмат (інакше його не назвеш] про невинність Ірдана аб Брі- на та підлу змову проти нього заздрісників з Університетського Маґістрату.
І хоча Шимас усе це розумів, він несподівано для самого себе вступився за Інґріг:
— Але ж погодьтеся, леді Ріано, що в таких припущеннях є своя логіка. Я не заперечую, Дракон мав підстави ухилятися від спілкування з чаклунами, вбачаючи в кожному з них потенціиного чорного. Але ж відьми були поза підозрою, тим більше, як ви самі кажете, ваша маґія споріднена з драконячою. Проте я не чув, щоб Останніи Дракон поділився з вами якимись таємницями, розповів про стародавні часи, навчив вас читати руни. Чи, може, ви це приховуєте?
