Лінда, - і приляж тут, дитино”. Вони лежали разом у великому ліжку. “Заспівай!”
- попрохав він, і Лінда заспівала. Співала “Стрептокок Ге - до Бамбурі Те” і
“Міцно спи, моя дитино, скоро ампулу покинеш”. Голос її слабнув і віддалявся...
Здійнявся галас, і він з переляку прокинувся. Біля ліжка стояв страшний
величезний чоловік. Говорив щось до Лінди, а Лінда сміялася. Підтягнула ковдру
до підборіддя, а чоловік її стягував. Мав заплетене волосся - дві чорні мотузки, а
на руці - красивий срібний браслет. Джону подобався той браслет, але йому все
ще лячно, він ховає своє обличчя в матері під боком. Лінда обіймає його, і йому
не так страшно. Іншими, тутешніми словами, яких він добре не розуміє, вона
говорить до чоловіка: “Не при Джонові, не тут”. Чоловік дивиться на нього, тоді
знову на Лінду й тихо каже декілька слів. “Ні”, - заперечує Лінда, але чоловік
нагинається до ліжка і його обличчя стає великим і грізним. Чорні мотузки кіс
торкаються ковдри. “Ні, - знову каже Лінда і притискає Джона щільніше до себе. -
Ні, ні!” Але чоловік боляче хапає хлопця за руку. Той кричить. Чоловік простягає
другу руку, піднімає його з ліжка. Лінда не відпускає, повторює: “Ні, ні”. Чоловік
щось сердито й коротко каже, і її руки вже не тримають Джона. “Ліндо, Ліндо!” -
дриґає він ногами й пручається, але чоловік виносить його з хати, опускає на
землю й повертається назад, зачинивши за собою двері. Джон підхоплюється,
біжить до дверей. Ставши навшпиньки, дотягується до великої дерев’яної клямки.
Термосить її, але двері не відчиняються. “Ліндо!” - кричить він. Але Лінда не
озивається.
Згадується велика напівтемна кімната, великі дерев’яні штуковини з
прикріпленими до них нитками. Довкола багато жінок - вони тчуть покривала,
пояснює Лінда. Вона велить йому сісти в куток до інших дітей, а сама йде
допомагати жінкам. Довго він грається з малими хлопцями. Раптом зчиняється
