працювала у Відділі запліднення, мене ніхто ніколи не вчив чогось подібного. Це
було не про мене. Крім того, латати одяг у нас взагалі не заведено. Викидай, коли
порветься, і купуй новий. “Чим більше латок, тим менший достаток”. Хіба не
правда? Ремонтувати одяг - антигромадський вчинок. А тут усе навпаки. Живеш
як із ненормальними. В них усе безглузде. - Вона оглянулася, помітила, що Джон
із Бернардом прогулюються між покидьками попід будинком, проте все одно
таємниче понизили голос і прихилилася до Леніни так близько, що та відчула її
ядучо-алкогольне дихання на своїй щоці, дарма що як могла відхилялася. -
Наприклад, - шепотіла Лінда, - погляньте, як вони тут взаємовикористовуються.
Божевілля, скажу тобі, просто божевілля. Адже кожен належить кожному іншому.
Хіба не так? Хіба це не всіх стосується? - наполягала Лінда, смикаючи Леніну за
рукав. Леніна кивнула напіввідвернувшися, видихнула повітря, яке затримувала, й
ухитрилася вдихнути чистішого. - Але тут, - продовжувала Лінда, - кожен
повинен належати тільки комусь одному й нікому більше. Якщо ж ти спробуєш
тут, не приведи Форде, взаємоспілкуватися цивілізовано, то тебе вважатимуть за
зловмисника й антигромадянина, порочного й розбещеного. До тебе ставити-
муться з презирством і ненавистю. Одного разу до мене прийшла юрба жінок із
криком і гвалтом: бачте, їхні чоловіки мене відвідували... Ну, а чому б мені їх не
приймати? І тоді вони накинулися на мене... Страшно й згадати. Я не можу тобі
цього передати. - Лінда, здригнувшись, закрила обличчя руками. - Тутешні жінки
такі ненависні. Скажені, скажені й жорстокі. І, звичайно, вони нічого не знають
про мальтузіанські заходи, ампули, випорожнення чи щось подібне. Тому вони
народжують дітей повсякчас - як собаки. Просто огидно. І подумати, що я... О
Форде, Форде, Форде! Але все-таки Джон був великою втіхою для мене. Не знаю,
що б я робила без нього. Хоча він, бувало, і лютував щоразу, коли якийсь
