Двері відчинилися. Опасиста блондинка переступила поріг і зупинилася,
розтуливши рота і з недовірою позираючи на незнайомців. Леніна з огидою
помітила, що в неї немає двох передніх зубів. А колір тих, що ще були в роті...
Брр!... Вона бридкіша за старого індіанця. Така грубезна. А ця одряблість, ці
зморшки! Одвислі щоки з червоними плямами. Червоні вени на носі, налиті
кров’ю очі. А шия, а підборіддя, а покривало на голові, зношене і брудне! А під
коричневою, як мішок, сорочкою - такі величезні обвислі груди, випнутий живіт,
дебелі стегна... О, та вона ще гірша від того старого індіанця, вона ще бридкіша!
І раптом це створіння вибухло потоком слів, кинулось до Леніни з
розпростертими руками і - о Форде, о Форде, яка гидота, блювати хочеться -
створіння притисло її до черева, до грудей і почало цілувати. Форде! Слиняві
цілунки, жахливий сморід, істота видно ніколи не милася, а з рота било таким
бридким духом, наче від ампул для дельт і епсилонів, заправлених алкоголем (а
Бернардові його не вливали, неправда). Леніна якомога швидше вирвалася з тих
обіймів. На неї дивилося опухле, спотворене риданням обличчя.
- О мої дорогі, мої дорогі, - говорила, схлипуючи. - Якби ви знали, яка я рада!
Стільки літ не бачити цивілізованого обличчя! Цивілізованого одягу! Я думала,
вже не побачу справжнього ацетатного шовку. - Вона помацала руками сорочку
Леніни. Нігті її були чорні від бруду. - Які чарівні віскозно-плисові штанці! Уяви,
люба, я й досі зберігаю в скрині свій старий одяг, у якому колись прибула сюди. Я
покажу його вам. Звичайно, ацетат уже подірявів. Але в мене є й гарний білий
пояс із капшуком, хоча, признаюся, твій зелений саф’яновий кращий. Втім, мені й
пояс не допоміг. - По щоках у неї знову потекли сльози. - Я думаю, Джон уже
говорив вам. Чого тільки не довелося мені витерпіти, та ще й без жодного грама
соми. Хіба що інколи мескаль, якщо його принесе Попе. Попе ходив, бувало, до
