“ох!” натовпу. Хлопець ішов далі. Двічі, тричі, чотири рази обійшов довкола. З
нього цебеніла кров. П’яте коло, шосте. Леніна затулила обличчя руками й почала
хлипати.
- О, зупиніть їх! - благала вона. Але батіг невблаганно шмагав і шмагав.
Юнак здолав сьоме коло і похитнувся; не ронячи звуку, упав долілиць.
Нахилившись, дід торкнувся його спини довгим білим пером і, щоб бачили люди,
підніс на мить почервонене перо вгору, потім тричі стряхнув його над гадюками.
Впало кілька краплин, і раптом барабани знову ожили в поспішному тривожному
темпі, здійнявся гучний, лункий крик. Танцюристи кинулися вперед, підхопили
гадюк і побігли з майдану. Чоловіки, жінки й діти юрбою побігли за ними. За
хвилину майдан став порожній, лишився тільки сам хлопець, що нерухомо лежав
ниць там, де впав. Три старі жінки вийшли з одного з будинків і сяк-так віднесли
його туди.
Над площею залишилося двоє - орел і людина на хресті - ніби вартуючи
спорожніле поселення, а тоді, мовби вдосталь надивившися, повільно опустилися
крізь люки в підземний світ. Леніна все ще хлипала.
- Нестерпно, - повторювала вона, і Бернард був безсилий утішити її. -
Нестерпно! Ця кров!.. - затремтіла вона. - Ой, хоч би крихітку соми!..
З внутрішньої кімнати почулися кроки.
Леніна не поворухнулася, сиділа, заховавши обличчя в долонях, ні на що не
реагуючи. Озирнувся лише Бернард.
На терасу вийшов молодик у одежі індіанця, але коси його були солом’яного
кольору. Мав світло-сині очі і білу засмаглу шкіру.
- Добрий день, - мовив незнайомець правильною, проте незвичною англійською
