мовою. - Ви - цивілізовані? Ви - звідти, з Іншого Місця, з-поза Резервації?
- А ви самі хто? - почав здивовано Бернард.
Молодий чоловік зітхнув і покрутив головою.
- Я найнещасніша людина, - і вказуючи на плями крові в центрі майдану,
запитав тремтячим від хвилювання голосом: - Бачите ту прокляту місцину?
- Краще грам... - механічно відгукнулася Леніна, не відкриваючи свого обличчя.
- І не знати драм!..
- То я мав там бути, - продовжував молодий чоловік. - Чому вони не схотіли,
щоб я був жертвою? Я зробив би десять, дванадцять, п’ятнадцять кіл. А
Палохтива здолав лише сім. З мене було б удвічі більше крові. Море крові! - Він
жертовно розкинув руки й тужливо їх опустив. - Але вони не схотіли: вони
незлюбили мене через мій білий колір. Споконвіку так. Завжди. - В очах у нього
стояли сльози, він відвернувся, соромлячись їх.
Від здивування Леніна забула навіть про сому. Відкривши обличчя, глянула на
незнайомця.
- Тобто ви хотіли, щоб батогом шмагали вас?
Молодий чоловік ствердно кивнув, не обертаючись.
- Заради селища, щоб дощ ішов і хліб родив. Щоб догодити Пуконгу та Ісусу.
Так! - голос його задзвенів, він гордо випростав плечі. - І щоб показати, що я
можу витримати біль, не скрикнувши. - Він визивно підняв підборіддя й
повернувся. - Щоб показати свою мужність... - але тут з подиву йому перехопило
дух, він онімів, не закриваючи рота. Він уперше в житті побачив обличчя дівчини,
чиї щоки були не бурої барви, і волосся було завите, а сама вона дивилася
(небувало!) доброзичливо і з зацікавленням.
Леніна всміхнулася до нього. Нівроку привабливий хлопець, міркувала вона, і
