по-справжньому гарне тіло. В обличчя молодого чоловіка ринула кров, він
опустив очі, звів їх на мить знову і знову відмітив, що вона все ще усміхається до
нього. Це його так збентежило, що він одвернувся, вдаючи, ніби пильно розглядає
щось по другий бік майдану.
Порятував його Бернард своєю допитливістю. Хто? Як? Коли? Звідки? Не
відводячи погляду від Бернарда (хоч йому так хотілося побачити усміхнену
Леніну, що аж не смів на неї глянути), молодий чоловік почав пояснювати.
Вони з Ліндою (Лінда - це його мати) нетутешні. (Від слова “мати” Леніна
зіщулилась.) Лінда прибула сюди дуже давно з Іншого Світу, ще до того, як він
народився, разом із його батьком (Бернард нашорошив вуха). Пішла сама на
прогулянку в гори на північ ізвідси, впала й забила собі голову (“Продовжуй,
продовжуй”, - схвильовано сказав Бернард). Малпайські мисливці знайшли її й
принесли в поселення. А хлопцевого батька Лінда так ніколи більше й не бачила.
Звали його Томасик. (Ба, та ж Томас - ім’я Директора Інкубаційно-
Кондиціювального Центру!) Він, мабуть, відлетів в Інше Місце без неї.
Безсердечна, жорстока людина.
- Так я народився в Малпайсі, - закінчив він. - У Малпайсі, - і сумовито похитав
головою.
Які злидні й бруд у тому маленькому будинку на околиці селища! Все довкола
завалене сміттям. У покидьках під дверима риється двоє голодних псів. А
всередині смердючі сутінки й гудіння мух.
- Ліндо! - погукав молодий чоловік.
- Іду, - обізвався досить хрипкий жіночий голос з іншої кімнати.
Вони зачекали. У мисках на долівці, мабуть, ніколи не митих, лежали недоїдки.
