галас, жінки виштовхують Лінду з кімнати, бідолаха плаче. Він біжить за нею,
питає, чому вони сердяться. “Бо я щось там порвала, - каже вона. І сама сердиться.
- Звідки я можу знати, як ткати ті огидні ковдри? Паскудні дикуни!” Він питає її,
що таке дикуни. Вдома під дверима на них чекає Попе, вони разом заходять до
кімнати. Попе несе велику тикву з рідиною, що наче вода, а проте палає у роті,
забиває дихання і смердить. Лінда випила, і Попе випив. Лінда почала сміятися й
голосно говорити. Потім вони йдуть до другої кімнати. Коли Попе нарешті
забирається геть, Джон заходить до кімнати. Лінда в ліжку так міцно спить, що не
добудишся.
Попе часто приходив. Ту рідину в тикві він називав “мескаль”. Лінда казала, що
її можна б називати й сомою, от тільки голова від неї болить. Джон ненавидів їх
усіх - усіх чоловіків, що вчащали до Лінди. Якось пообіді, набавившись із дітьми
(пригадується, було холодно - в горах випав сніг), він вернувся додому й почув
сердиті жіночі голоси в спальні. Слів він не розумів, проте знав, що то були
жахливі слова - лайки. І раптом - гуп! - щось перекинулося, хтось завовтузився,
тоді знову гупнуло, ніби прутом ударили мула, тільки звуки були м’якші,
м’ясистіші, і залунав Ліндин завереск: “Ой, не бийте мене, не бийте, не бийте!”
Джон кинувся до кімнати. Там троє жінок у чорних покривалах оточили Лінду на
ліжку. Одна жінка тримала її за руки, друга навалилась на ноги, щоб та не
брикалася. А третя шмагала батогом. Раз, два, три, і за кожним разом - Ліндин
вереск. Плачучи, Джон сіпав жінку за край покривала й благав: “Не треба, не
треба”. Вільною рукою жінка відтрутила його. Батіг знову свиснув - знову
закричала Лінда. Джон схопив велику коричневу руку жінки і з усіх сил укусив її.
Вона зойкнула, висмикнула руку і дала йому такого стусана, що він беркицьнув.
