“Обірванець! Ганчірник!” - дражнили його хлопці. “Зате я вмію читати, - втішав
він себе, - а вони ні. Вони навіть не знають, що таке читання”.
Чим більше хлопці дражнилися й співали глузливих пісеньок, тим
наполегливіше він читав. Незабаром прочитав усі слова з неї. Навіть найдовші.
Але що вони означають? Питав Лінду, але навіть коли їй вдавалося відповісти, ті
її відповіді мало що прояснювали. Та частіше вона відповідей взагалі не знала.
“Що таке хімікати?” - запитував він. “О, це солі магнезії або алкоголь, яким
пригнічують ріст дельт і епсилонів, або кальцій для кісток і всякі інші речовини”.
- “А як роблять хімікати? Звідки вони беруться?” - “Цього не знаю. Вони у
флаконах. Коли флакон порожніє, нам надсилають новий із хімічного складу, їх
виробляють, мабуть, там. А може, одержують із фабрики. Я точно не знаю. Я
ніколи не вчила хімії. Я завжди працювала з ембріонами”. І так з усім, про що не
запитай. Лінда, здавалося, нічого не знала. Старі люди в селищі відповідають
набагато впевненіше: “Сім’я людини й усіх створінь, сім’я сонця, землі і неба
було створено Авонавілоном з Туману Зростання. Світ має чотири матки, в
найнижчу він заклав сім’я. І поступово сім’я почало рости...”
Одного дня (Джон пізніше підрахував, що це було незабаром після того, як
йому сповнилося дванадцять років) він прийшов додому і знайшов книгу, якої
ніколи до того не бачив. Вона лежала на підлозі у спальні. Це була груба книга і
виглядала дуже старою. Її палітурки були об’їдені мишами, деякі сторінки вирвані
й зім’яті. Він підняв її, оглянув. Книга називалася “Повне видання творів Вільяма
Шекспіра”. Лінда лежала в ліжку й потроху ковтала той відворотний смердючий
мескаль. “Це Попе приніс для тебе, - сказала вона грубим захриплим голосом. -
Вона валялася в одній із скринь у Антилоп-Ківі. Кажуть, вона пролежала там
